У Біляївці на Херсонщині росіяни облаштували тюрму для цивільних. Історія трьох місяців неволі
Російські військові незаконно позбавляли волі місцевих мешканців у окупованих селах Херсонщини. Вони викрадали цивільних мешканців, а потім влаштовували справжнє пекло: місяцями тримали понад десять людей у маленькій темній кімнаті.
Про тортури журналістам МІПЛ розповів Сергій Уродлівченко, житель деокупованого села Любимівка Херсонської області. Ми зустрілися у нього вдома, де впродовж трьох місяців його дружина та четверо дітей чекали на повернення Сергія і не знали, чи живий він.
Чоловік розповів важливі факти про ставлення росіян до цивільних під час окупації сіл Херсонщини та про долю інших людей, з якими сидів в одному приміщенні. Декому з них не пощастило вийти з незаконного ув’язнення — вони загинули від тортур та побиття.
Затримання
Сергій Уродлівченко — електрик. 11 березня він, як зазвичай, пішов на роботу — місцеве підприємство на околицях Любимівки вирощувало овочі в теплицях. Задачею Сергія було налаштовувати та підтримувати в робочому стані освітлення та опалення теплиць.
Працювали разом із охоронцем Тарасом. У якийсь момент на територію підприємства увірвалися росіяни, важкою технікою зламавши ворота. Було їх до десяти людей. Усі в балаклавах. Почали вимагати у чоловіків документи. Ані Тарас, ані Сергій їх при собі не мали. Тоді росіяни сказали: «Забираємо вас для встановлення особи».
«Це були саме військові з РФ — було видно по їхній формі і з розмов. Мали автомати з глушниками, рації. В саме село вони не заходили, стояли неподалік. У нас ще були солдати «ЛДНР» — ті ходили по селу», — розповідає Сергій.
“Думав, один-два дні потримають і відпустять”, – описує свої думки в день затримання Сергій Уродлівченко
Його разом із Тарасом посадили у бойову машину. Він зміг добре розгледіти її зсередини. «По центру сидіння, по периметру — триплекси (багатошарове скло. — МІПЛ). Нас посадили посередині, поїхали. У машині було двоє чи троє військових», — додає він.
Перша локація
Кілька хвилин дороги і машина зупинилася біля ще одного підприємства: ферми, де розводили бройлерів та фазанів. Сергія і Тараса завели до одного з невеликих приміщень. Крім них там нікого не було.
Та сама ферма, куди спершу привезли чоловіків. Територія біля неї може бути замінованою Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Згодом до кімнати завели ще одного чоловіка. Він розповів, що в нього біля будинку вибухнув снаряд. Він побіг сховатися до посадки та сів перекурити. Там його і спіймали.
Четвертого затриманого привезли за кілька днів. Це був волонтер із села Сокорівка, який їздив на підконтрольну Україні територію та привозив людям продукти. Після однієї з таких поїздок його також затримали.
Сергій розповідає і про п’ятого в’язня — єдиного з усіх, хто був поранений. Чоловікам розповідав, що живе поблизу Каховки. Затримали його нібито, коли він супроводжував гуманітарну допомогу, а в його телефоні знайшли щось «підозріле».
«У нього були прострелені ноги. Розказував, що це зробили росіяни під час допиту. Його змушували копати собі могилу, бо в бардачку знайшли червоно-чорний чохол. Чув, як росіяни його називали, «правосек», — каже Сергій.
Військові, які базувалися на фермі, називали себе «воєнною міліцією». Затриманих годували тричі на день. Також, говорить Сергій, регулярно приходив лікар та цікавився здоров’ям. Але при цьому росіяни не називали чітких причин, чому утримують людей та коли їх відпустять.
Так минуло три тижні — аж до 4 квітня.
Переїзд
«Це не ваша війна, ми вас у безпечне місце перевеземо», — з такими словами росіяни забрали Сергія і Тараса з ферми, посадили їх у цивільне авто і повезли до сусідньої Біляївки.
Дорога між селами ґрунтова, а тому коли йдуть дощі, майже непрохідна.
Журналісти МІПЛ разом із Сергієм проїхали шляхом, яким його везли до Біляївки
Відібраний у місцевих передньопривідний “Рено Дастер” проїхав кількасот метрів і застряг. Водій нецензурно вилаявся: «Нащо цього Дастера взяв?!»
Сергій із Тарасом сиділи в машині із зав’язаними очима і чекали. Військові сказали, що приїде КаМАз і їх витягне.
Згодом їх пересадили в “Тигр” і відвезли у місце призначення. Що це за місце, чоловіки дізналися лише за три дні.
Друга локація
Сергія і Тараса завели до темної невеликої кімнати на другому поверсі приміщення. Завдовжки, каже Сергій, вона приблизно чотири метри, завширшки — два метри. Крім них там більше нікого не було.
У кімнаті жодного вікна. Нагадувала вона комору для зберігання господарських речей. Замість туалету дали пляшки. Також у пляшках принесли воду.
Наступного дня росіяни привезли ще чотирьох в’язнів. В якийсь момент їх стало одинадцять. Від одного з таких затриманих, який був місцевим, чоловіки дізналися, що їх тримають у біляївській школі.
На підлозі були стелажі з дошок — на них потрібно було спати. Їх затримані зв’язували ременями та створювали собі спальні місця.
Перші три-чотири дні, каже Сергій, в’язням не приносили жодної їжі. Згодом почали годувати раз на два дні. Так тривало аж до Великодня, 24 квітня, поки не приїхав російський прапорщик, що відповідав за забезпечення. В’язні розповіли йому, що їх не годують.
Голод — лише один із методів тортур, яким користувалися росіяни, каже Сергій Уродлівченко
Того дня їм дали трохи більше їжі, ніж зазвичай, «на честь свята». Відтоді годували один раз на день. Сергій описує, як це відбувалося:
«Вони брали п’ятилітрову баклажку, відрізали верхівку, а в нижню частину наливали суп чи борщ. І ми по черзі пили з тої місткості і передавали іншому. Ложок у нас, звичайно, не було. Хліб давали дуже рідко».
Орієнтуватися в часі цивільні заручники навчилися за допомогою голубів — коли ті починали воркувати, значить, сходило сонце. За кілька годин світло починало пробиватися у щілину дверей.
«Нам пощастило, що було ще холодно і ми були в теплому одязі. Але все одно замерзали, навіть коли російські військові до нас почали вже заходити у футболках і ми розуміли, що на вулиці теплішає», — пригадує звільнений бранець.
Убивства
Одного з затриманих чоловіків росіяни жорстоко побили. Це відбувалося за дверима «тюрми». Сергій говорить, що крики лунали близько сорока хвилин. А потім побитого чоловіка, якого, як виявилося, звати Олег, завели до решти в’язнів.
«Він важко дихав, у нього були перебиті ребра, ми намагалися якось його перев’язати. Але хвилин за двадцять він помер», — говорить Сергій.
Це був не останній смертельний випадок. Інша подібна історія сталася з чоловіком середніх років, якого Сергій особисто не знав.
«Він, — продовжує колишній бранець, — поводився неадекватно: знімав із себе одяг, мочився де заманеться. І повторював, що його чимось накололи. Потім його на три дні забрали. Коли привезли, знову говорив про якісь уколи, але поводився вже краще. Увесь час просив води, його мучила спрага. А ми самі не мали вдосталь води. Він худішав на очах і десь за чотири дні помер — таке враження, що він просто висох через зневоднення. А росіяни, які за нами спостерігали, говорили: «Будете погано поводитися, з вами буде те саме».
Сергій добре запам’ятав історії інших утримуваних, яких також незаконно позбавили волі Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
За весь час утримання Сергій вивчив ледь не всі історії тих, кого тримали разом із ним. Переповідає: «Був дідусь, десь за 60 років. Він місцевий, з Біляївки. Працював електриком. Їм тоді дали світло з Трифонівки. Тому в Біляївці було електропостачання, але не було лише лінії до водонапірної вежі. Він приїхав запитати у росіян, чи можна виїхати за село, подивитися лінію. І його забрали».
Був серед в’язнів іще один місцевий молодий хлопець. Він розповідав братам по нещастю, що допомагав місцевим: комусь перекрити дах, комусь обробити город. І просто «набридав» російським військовим. Ті зловили його та посадили в «тюрму».
«Якось привезли двох фермерів із Трудолюбівки, — продовжує Сергій. — У них весь двір був обставлений відеокамерами, бо мали багато цінної техніки. Тому їх затримали, звинуватили в тому, що вони відстежують пересування російських військ».
Найстаршому утримуваному було 68 років, наймолодшому — трішки за 20.
Моральні тортури
Темне холодне приміщення, в якому максимум можна було пройти кілька кроків, виснажувало людей. Вони були дезорієнтовані, не знали, що відбувається навколо, чи в безпеці їхні родини.
У в’язнів починалися проблеми зі здоров’ям. В одного з них був цукровий діабет, він благав про ліки — та не отримав жодної допомоги.
За дверима постійно чергували двоє російських військових. Сергій бачив їх, коли ті давали їжу. Відбувалося це так: один заносив ємність із їжею, інший стояв із автоматом у бойовому стані — з пересмикнутим затвором.
Чоловік чув, що одного з чергових інші називали Ельбрусом. Чи ім’я це, чи позивний, Сергій не знає.
З’являвся також і «начальник», якого росіяни називали «комбригом». Він приїжджав кілька разів за три місяці і тримав дисципліну. Якось в’язні чули крик у коридорі — «комбриг» сварив одного з військових за те, що той відправляв додому в посилках вкрадені дитячі іграшки.
Одного дня в’язнів почали по черзі виводити на допити. Одягали мішок на голову та вели коридором в якусь із кімнат.
Сергій не бачив, із ким він спілкувався: «Мені сказали, що є три варіанти: або вас розстріляють, або відпустять додому, або відправлять в тюрму до Росії. Потім запитали адресу і склад сім’ї, повели назад».
Одна із зупинок в Любимівці Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Час від часу впродовж усього терміну утримання в’язням пропонували відпустити їх за умови, що їх відвезуть у Каховку чи Нову Каховку. Всі відмовлялися, бо не вірили в чесні наміри росіян.
Однак трьох людей за весь час таки вивезли в невідомому напрямку проти їхньої волі.
«Ми сподівалися, що вийдемо, — ділиться спогадами про ув’язнення Уродлівченко. — Спочатку були думки: хоч би дружина з дітьми змогли виїхати. А потім думав, що навряд чи вона покине будинок і виїде, нічого не знаючи про мене. Припускав, що вона чекає вдома. Мріяв повернутися до нормального життя, відновити господарство і жити».
Звільнення
12 червня вісьмох людей із одинадцяти посадили в машину та повезли в невідомому напрямку. Тоді, каже Сергій, ніхто не знав, куди їх везуть і навіщо.
Про своє звільнення з неволі Сергій досі розповідає з усмішкою
«Зупинилися посеред поля. Висадили, немов сліпих кошенят. Сказали: “Твоє село — там, а твоє — там”. І поїхали собі, — з неприхованою радістю розповідає про цей момент Сергій. — У мене була зимова куртка, з неї я зробив собі щось типу рюкзака, зав’язавши рукава попереду. І пішов собі додому. Жахливо боліли ноги».
У худому виснаженому чоловікові його дружина не відразу впізнала свого Сергія, про долю якого не знала нічого впродовж усіх трьох місяців.
Ще кілька тижнів Сергій не міг повністю отямитися від життя в неволі. Його Любимівка залишалася під окупацією аж до жовтня, поки Збройні сили України не звільнили село.
—
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina».
