Вʼязниця на Арабатській стрілці. МІПЛ розшукала свідка, якого разом із десятками інших українців утримували на туристичній базі
“21-го грудня 2022 року до дерев’яного будиночку на базі відпочинку в селі Генгорка, що на Херсонщині, увійшли працівники ФСБ. Вони назвали моє прізвище і наказали вийти. Я накинув на себе куртку Славіка, який загинув напередодні. Коли вийшов, у будинку залишились ще четверо затриманих. Росіяни наказали мені натягнути шапку на обличчя і сісти в автівку. На під’їзді до Генічеська ефесбешники запхали в мою кишеню паспорт і 200 рублів. Коли автівка зупинилась, вони сказали вийти, рахувати до шістдесяти, а після зняти шапку з очей і йти на всі чотири боки”, — так описує завершення свого увʼязнення довжиною 148 днів Євген (ім’я змінене з метою безпеки).
Йому 24 роки, до повномасштабного вторгнення Російської Федерації працював шкільним учителем. 27-го липня 2022-го разом із батьками та братом вирішив виїхати з окупованої Херсонщини за кордон. Виїжджати наважились через Крим. На контрольно-пропускному пункті в Армянську на них чекала фільтрація. Євген чув, що особливу увагу росіяни приділяють перевірці телефонів, тому заздалегідь видалив все, що могло їх зацікавити. Проте цього виявилося недостатньо.
Контрольно-пропускний пункт на в’їзді в Армянськ
“Росіяни мали спеціальні програми на комп’ютері, вони під’єднали мій телефон, відновили видалені файли і дізнались, що я надсилав Збройним силам України інформацію про переміщення російської техніки, — згадує Євген. — Ефесбешники сказали, що перевірять мене на поліграфі, аби з’ясувати, чи не приховую щось від них. Обіцяли, що це займе не більше семи днів. Мене відвезли до відділення ФСБ в Армянську. Росіяни заспокоювали мою родину, обіцяли, що скоро мене повернуть, але батьки рушили слідом. У кімнаті відпочинку відділення ФСБ в Армянську із броньованими затемненими вікнами та великим диваном утримували ще двох чоловіків, яких теж затримали на КПП”.
За декілька днів Євгена перевезли в інше відділення ФСБ — у Сімферополь. В авто посадили без кайданок і з відкритим обличчям, тому у батьків Євгена, які це бачили, жевріла надія, що хлопця скоро відпустять.
Будівля управління ФСБ Росії в Сімферополі
“На території ФСБ Сімферополя мені на очі пов’язали мій рушник, який витягли з рюкзака, — продовжує Євген. — Мене завели до камери в холодному та сирому підвалі з цілодобово увімкненим світлом і одним на двох ліжком. Їжу приносили двічі на добу. Я був у тоненькому літньому спортивному костюмі, тож кутався в свій рушник, щоб зігрітись”.
2-го серпня до Євгена вперше прийшов слідчий — росіянин до 30-ти років. Він не представився, вивів хлопця в окрему кімнату і повідомив, що йому загрожує від 12 до 20 років ув’язнення за шпигунство, тому краще якнайшвидше в усьому добровільно зізнатись. На першому допиті в Євгена зібрали паролі від всіх соціальних мереж. Слідчий ображав хлопця, казав, що було б краще, якби він просто чекав на нову владу, а не займався дурницями. Потому повідомив, що Євген має переїхати в інше місце.
СІЗО № 1 в Сімферополі: перевірка на поліграфі
“31-го липня мені скотчем зав’язали руки за спиною, надягнули шапку на очі та запхали в багажник автівки. Повезли, як згодом виявилося, в СІЗО № 1 у Сімферополі, — говорить Євген. — Щойно мене витягли з автомобіля, російські військові, які всюди в СІЗО супроводжують українців, заламали мені руки і наказали опустити голову до рівня колін. У будівлі мене роздягли, обшукали і вдарили у живіт. Чоловік, якого привезли до СІЗО разом зі мною, почав обурюватись, що росіяни не мають права його бити. За це йому дісталось ще більше, ніж мені. Далі повели до лікаря, де я підписав згоду надати кров на аналіз. В іншому кабінеті я мав заповнити анкету, де треба було вказати паспортні дані, склад сім’ї, місце проживання та політичні погляди. Серед інших там було питання про те, як я ставлюсь до розколу Київського та Московського патріархатів УПЦ. Далі мене водили коридорами з мішком на голові та періодично били у живіт, а потім завели до камери, де вдарили ще разів десять”.
СІЗО № 1 у Сімферополі
Три дні Євген провів в одиночній камері, після чого його перевели в іншу, де утримували трьох цивільних українців. Співкамерники Євгена перебували в заручниках з весни, тому не мали достатньо одягу та взуття. Чоловіки раділи, коли когось підселяли до них і швидко відпускали, бо такі люди могли залишити свій одяг бранцям.
“У СІЗО українцями займалася людина, яку називали капітан, — пригадує чоловік. — Він був ніби як начальник над наглядачами і конвоїрами, стежив за порядком, періодично допитував нас. Йому приблизно 40-к років, зовні схожий на татарина. Міг усміхнутися, а іноді навіть розмовляв із нами. Та більше грав добряка, бо насправді навіть не намагався нам допомогти”.
У СІЗО № 1 українцям не надавали медичну допомогу. Іноді до заручників приходив лікар, який пояснював, що на українців медикаментів не виділяють. Якщо людина жалілась на головний біль, їй радили посидіти, якщо болів шлунок — випити води. Коли в одного з заручників запалилося вухо, куди потрапила вода, лікар сказав, що треба пострибати на одній нозі.
Зниклі в Криму українські заручники: історія однієї камери в СІЗО Сімферополя
“31-го серпня мене знов відвезли до будівлі ФСБ в Сімферополі для перевірки на поліграфі, — каже Євген. — Спочатку провели тест на те, як мій організм реагує на брехню. Ставили питання на кшталт: “Тебе звати Петро?” Підставляли різні варіанти імен, в тому числі моє. Я мав на все відповідати: “Ні”. А росіяни спостерігали на комп’ютері за моїми показниками. Далі питання ділились на умовно прості та складні. Прості, це, мовляв, чи сиджу я на стільці, чи сьогодні середа. Складні — це, наприклад, чи приховую я щось від росіян під час допиту, чи боюсь я, що вони дізнаються всю правду. Чоловік, який проводив тест, постійно клацав запальничкою, тому було складно зосередитися”.
СІЗО № 2: “На прогулянки виводили навіть тих, хто мав лише літні капці”
Євгена утримували в СІЗО № 1 до середини осені. 22-го жовтня о 3-й годині ночі до камери хлопця постукали конвоїри і наказали всім збирати речі. Наляканих українців розсадили по автозаках. Багато хто вирішив, що їх повезуть у Росію. Співкамерник Євгена потрапив до одного автозака з Олександром Бабичем, міським головою Голої Пристані, окупованої на лівому березі Дніпра у Херсонській області. Бабича росіяни викрали наприкінці березня минулого року і з тих пір утримують у СІЗО Сімферополя, заперечуючи це і не висуваючи йому жодних звинувачень. В автозаку Бабич мав піднесений настрій, підбадьорював інших заручників та висловлював надію на швидку деокупацію Херсона та перемогу України.
«Був незручним»: мера Голої Пристані Олександра Бабича вісім місяців утримують в СІЗО Крима
У камерах на третьому поверсі українцям видали постільну білизну зі штампом “СІЗО № 2”.
За даними правозахисної організації Крим SOS, новий СІЗО росіяни відкрили на території виправної колонії № 1 у Сімферополі. Його місткість — понад 300 осіб.
На перевірках Євген та його співкамерники підрахували приблизну кількість камер, зайнятих українцями — 20. У будівлі СІЗО зроблено свіжий ремонт, коридор вимощений новим кафелем, у камерах все щойно пофарбоване та нове, в туалетах встановлені датчики світла, що спрацьовують на рух, а на вулиці — прибрані прогулянкові дворики. На першому та другому поверхах, на думку Євгена, утримували місцевих.
Виправна колонія № 1 у Сімферополі, на території якої відкрили СІЗО № 2
“Наглядачі ділились на працівників СІЗО та військових. Останні перейшли з СІЗО № 1, ми впізнали їх за голосами, — розповідає колишній бранець. — І хоч побутові умови стали кращими, ставлення змінилося на суворіше. Був листопад, багато хто на той час уже пів року не бачив сонця, нас почали виводити на прогулянки. Хлопці, в яких не було теплого одягу, стояли надворі в літніх капцях і мерзли. Але жалітись чи відмовитися від прогулянки не можна, бо за це били”.
Щодня зранку і ввечері перевіряли камери. У кожній камері працював відеонагляд, працівники СІЗО уважно стежили за поведінкою ув’язнених. Інколи робили зауваження, щоб в’язні не використовували відра в якості спортивного інвентарю. Займатися спортом у СІЗО категорично заборонялося. Годували краще, ніж у СІЗО № 1, на обід почали давати перше і друге, а інколи навіть салат. Лікар приходив щодня, мав пігулки від болю.
За час, доки Євгена утримували в СІЗО № 1 і СІЗО № 2, його батьки найняли адвоката, який писав скарги в прокуратуру, ФСБ. Адвокат знаходив інших затриманих українців, яких відпустили з СІЗО і які свідчили, що бачили там Євгена. Писав скарги та клопотання, щоб йому дозволили зустрітись із підзахисним, який навіть не знав, що має адвоката. Врешті росіяни визнали, що утримують Євгена в СІЗО, надіслали адвокату відповідь, що Євген має належні умови утримання і нічого не потребує. Крім того, росіяни записали з Євгеном відео, на якому той говорить, що він співпрацював із СБУ, налаштовував херсонців на допомогу Україні, а на час розслідування своїх дій добровільно погодився сісти в СІЗО і не має претензій до адміністрації. Конвоїри, які це слухали, побили Євгена, ведучи його назад у камеру: “25-го листопада мене викликав капітан і на камеру повідомив, що виносить мені офіційну пересторогу в тому, що я усвідомлюю, що міг завдати шкоди РФ і більше так не чинитиму. Я підписав цей документ”.
Андрій Яковлєв, керуючий партнер АО “Амбрела”, експерт МІПЛ, вважає, що винесення пересторог — це спосіб залякування.
Андрій Яковлєв, адвокат
“Кримінальне провадження виконує функції покарання і превенції, — пояснює адвокат. — Мета перестороги — добитися ефекту превенції. Тобто росіяни фіксують правопорушення, але не карають за це, а виносять попередження. Таким чином вони підтверджують, що тримали людину небезпідставно, але розібралися, вважаючи, що достатньо її попередити, аби вона більше такого не вчиняла. Водночас пересторога виконує функцію залякування, аби підкорити людину, зменшити її активність, показати, що вона перебуває на гачку”. Для цього, на думку Яковлєва, росіяни ретельно фіксують і оцифровують інформацію про українців, яких затримують. У майбутньому такі електронні бази допомагатимуть Росії ідентифікувати неблагонадійних людей.
Ночівля в готелі: “Росіянам було цікаво, чи достатньо я обрусів за час полону”
“Наступного дня мені віддали паспорт, рюкзак і посадили до автівки разом із іншими двома заручниками. Цих хлопців висадили, одного — на автовокзалі, другого — поруч із магазином. Мені ж сказали, що я маю заночувати в готелі та повідомили, що мене там охоронятимуть два ефесбешники. Я дуже здивувався, але все ще мав надію, що на ранок мене відпустять додому”, — розповідає Євген.
Працівники ФСБ були молодими, не більше 32-х років. Одягнені в шорти, джинси і футболки. Євгена попередили, що в разі спроби втечі можуть прострелити йому коліно, хоча зброї в них хлопець не бачив. У готельному номері дозволили прийняти душ, замовили Євгену макарони з котлетою. Самі ж пили пиво з креветками та дивились телевізор.
“Вони повідомили мені, що ЗСУ звільнили Херсон та підірвали керченський міст. Уважно слідкували за моєю реакцією, — говорить чоловік. — Сказали, що їм цікаво, чи обрусів я за час полону. Я щосили намагався приховати радість, почав казати, що дуже переживаю, чи не постраждали цивільні під час цих операцій. Ефесбешники розпитували, чи не зраджує мій батько матері, казали, що в Україні відсутній інститут сім’ї та вірності. Мені здавалося, вони щиро вірили в те, про що говорили. Потім натякнули, що мені час спати. Я лежав у ліжку і все думав, чому тих двох хлопців просто відпустили, а мене привели в готель, та чи не планують росіяни мене придушити під час сну. Поруч зі мною на ліжку ліг один із ефесбешників і заснув, другий дивився в телефон і телевізор. За всю ніч я поспав 20 хвилин”.
Наступного дня Євгену на очі натягнули шапку, руки за спиною зафіксували будівельними стяжками і посадили в автомобіль, де були військові РФ. Євген свідчить, що чув, як одного з них називали “Хазаром”.
“Я все ще мав надію, що мене відпустять. Та коли машина виїхала на дорогу, вимощену плитами, і від коліс з’явився характерний стукіт, я зрозумів, що мене везуть по Арабатській стрілці в напрямку села Генгорка. Машина зупинилась, мене завели до дерев’яного будиночку, які за радянських часів встановлювали на територіях туристичних баз”.
Туристична база в селі Генгорка: “Обдирали шпалери, щоб використати їх замість туалетного паперу”
Арабатська стрілка — стокілометрова коса у водах Азовського моря, що з’єднує Херсонську область із Кримським півостровом. На косі розташовані три курортні села: Генгорка, Щасливцеве та Стрілкове, які мають щільну забудову пансіонатів, готелів, туристичних баз та розважальних закладів і користувались попитом серед туристів у літню пору до повномасштабного вторгнення РФ. Арабатська стрілка окупована з 24-го лютого 2022 року. Місцеві жителі свідчать, що восени 2022-го військові РФ почали активно заселяти покинуті пансіонати та бази відпочинку в селі Генгорка.
Арабатська стрілка, на якій росіяни утримують заручників і військовополонених
Росіяни утримували громадян України на самому березі Азовського моря в дерев’яних будиночках, розташованих у два ряди. Євген припускає, що на базі перебували більше 30 заручників. Раніше про це місце утримання відомо не було.
Умови утримання чоловік називає жахливими. У будиночку (окрім нього) жили ще десять заручників. Із меблів був лише стіл, підлога застелена матрацами, де покотом спали чоловіки. До туалету виводили двічі на день із шапкою на очах, в самому будиночку для тих же цілей використовували два відра, а замість туалетного паперу бранці обдирали зі стін радянські шпалери. Чоловіки-курці збирали недопалки, коли їх водили в туалет, робили самокрутки.
Збудований для літнього відпочинку будиночок швидко промерзав, у щілини дув вітер, всередині було так холодно, що з рота заручників ішла пара. Чоловіки тулилися один до одного, аби зігрітися. Металопластикові вікна були зафарбовані. По периметру бази через кожні 200 метрів чергували озброєні військові вартові.
Дерев’яні будиночки на березі Азовського моря, в яких тримають українських заручників
“На допити цивільних водили в інший будиночок, били руками і ногами, змушували зізнаватись, але не казали, в чому, — свідчить Євген. — Якщо людина не зізнавалася, до її пальців під’єднували струм. Одним із моїх співкамерників був колаборант із Херсонщини на ім’я Юрій, йому було 70 років, росіяни підозрювали його в махінаціях із грошима, які РФ виділяла для окупованих територій. Після допитів зі струмом його пальці безконтрольно згинались і розгинались, він не міг тримати ложку. Юрій лаявся на росіян, але додавав, що все одно любить Росію”.
Серед співкамерників Євгена був чоловік 52-х років на ім’я Славік. Він розповідав, що його схопили в Каховці, звинуватили у передачі інформації про військових РФ до ЗСУ, сильно катували, засипали землею живцем у канаві разом із трупами, витягали і знову кидали туди, били струмом, майже не годували, а потім привезли сюди на базу.
“Одної ночі Славіку стало зле, — розповідає чоловік. — Він лежав поруч зі мною, коли раптом став важко дихати і хрипіти, в нього сильно боліла голова, очі були розплющені, він ні на що не реагував. Хлопці стали грюкати у двері, вимагаючи, щоб конвоїр привів лікаря. За 5 хвилин до будиночку увійшов молодий росіянин, військовий лікар. Він дав Славіку заспокійливі та лишив ще одну пігулку. Здавалося, що Славіку стало краще, він намагався нам щось сказати, але мова була нерозбірливою. Він пробував то сісти, то лягти — і так безліч разів. Потім заспокоївся, ліг і заснув, а за деякий час припинив дихати. Знову прибіг лікар, запитав, хто з нас уміє робити масаж серця? Серед заручників був колишній працівник ДСНС, він намагався врятувати Славіка, але марно”.
На базі утримували священника на ім’я Богдан із Новотроїцького району. Росіяни викликали його, аби він окропив наш будиночок святою водою. Богдан залишив нам свічку та ікону і військові забрали його, щоб він відспівав Славіка. Заручникам невідомо, куди поділи тіло Славіка, чи поховали його взагалі.
“Хлопці, які перебували на базі вже довгий час, розповідали, що туди привозили полонених українських військових з херсонського напрямку, — розповідає Євген. — Їх тримали в будиночках, а потім відправляли на обмін. Одного важкопораненого відправили на лікування у Крим. У будиночку, в якому його тримали, всі речі залишилися в крові. Повз нашу камеру до туалету вели трьох полонених українських льотчиків. Їх змушували гудіти, імітуючи звук гвинтокрила. Відомо, що льотчики мали кращі умови за цивільних. Вони спали на ліжках та грілись обігрівачем”.
Також на базі тримали російських військових, яких так карали за пиятику, бійки та порушення військового статуту. Росіян не допитували і не катували, їх годували в першу чергу, а рештки роздавали українцям. Їм дозволяли ходити територією бази без шапок на обличчі, видавали цигарки.
“Одного разу ми не на жарт перелякалися, коли почули, що вантажівкою на базу заїхали п’яні чеченці, — розповідає чоловік. — Вони почали кричати і погрожувати конвоїрам, вимагаючи повернути їм їхніх солдатів. Ми боялися, щоб вони не довідались, що тут утримують українців і не перестріляли нас”.
21-го грудня працівники ФСБ вивезли Євгена до Генічеську. Потому він безперешкодно перетнув адмінкордон із окупованим Кримом та через територію РФ виїхав до однієї з країн Європи.
Публікацію підготовлено за підтримки Празького громадянського центру.
