Великий обмін: репортаж про те, як Україна повертала 1000 своїх

Переодягтися, помитися і далі — на медичний огляд. На території тимчасового медичного центру в Чернігівській області, куди ось-ось мають привезти обміняних українських військовополонених, медсестри готуються зустрічати швидкі з важкопораненими. Двері приймального відділення відчинені, кілька осіб у білих халатах готові допомогти заїхати вузьким залізним пандусом. На тлі преддощової тиші здалеку чутно звуки сирен.
Чотири швидки виїжджають із-за кутка будівлі, зупиняються на майданчику біля дверей. У першій — чоловік із двома ампутованими до колін ногами. У другій — з травмованими ногами. В останній — високий із прапором на плечах та у медичній масці. Він кашляє. Супроводжуюча медсестра просить розійтися зустрічаючих у сторони для безперешкодного доступу.

Колишній військовополонений, 24 травня 2025. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ

Колишніх військовополонених найперше везуть на медичний огляд, 24 травня 2025. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Ці військовополонені — троє з тисячі, про обмін яких 16 травня у Стамбулі домовилися Україна та Росія. Загалом 24 травня обміняли 307 військовополонених. За день до того — 390, з який 120 цивільних, останні 303 обміняли в неділю.
Фото на впізнання
На подвір’ї — кілька десятків жінок: матері, дружини, сестри, дочки військовослужбовців, зниклих безвісті та полонених. У кожної з них у руках фото чоловіків у пікселі або цивільному. Біля фото — ім’я, назвороті — контактний номер телефону. Кожна намагається запитати, чи не чули звільнені прізвища або позивні тих, про кого немає інформації кілька місяців, а то й років.
Той, кого вивезли зі швидкої першим, розвертається у кріслі на лікарняному ґанку, аби подивитися на рідних, і вигукує: “Вони всі повернуться!”
Біля пандусу мовчки стоїть невисока чорнява дівчина, загорнута у червоно-чорний прапор. На ньому напис — ДУК “Правий сектор”. У руках вона тримає кілька фото: чоловіка та його побратимів.

Родини зниклих безвісти очікують від колишніх полонених на звістку про своїх рідних. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
— Мій чоловік із 67 окремої механізованої бригади, — відповідає на запитання Аліна.
Бригаду створили у 2022 році на базі підрозділів ДУК “Правий сектор”. Чоловіка Аліни мобілізували у грудні 2022 року.

Журналістка МІПЛ Тетяна Катриченко (на задньому плані) спілкується з родинами зниклих безвісти і полонених. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
— Спочатку викликали до військомату. Він пішов, заніс документи. До того на війні не був, проходив лише строкову службу. А потім знову зателефонували — з’явитися з речами. Він і пішов. А вже 10 березня 2023 року зник під Бахмутом. У той день на двох локаціях зникли ще 34 особи.
Відтоді про чоловіка Аліни жодних звісток.
— Звільнених було тільки двоє з підрозділу, про яких мені відомо. Але від них ми нічого не знаємо. Як і від командира. Службове розслідування є за фактом зникнення, але воно неінформативне. У всіх однакові формулювання, міняються тільки прізвища та час, — додає вона.
Аліна сподівається, що хтось зі звільнених сьогодні побачить фото чоловіка, впізнає його, і молода жінка отримає першу звістку про нього.
Автобуси зі звільненими дещо затримуються. На них чекає і Валерія. До місця приїзду звільнених приходить вже втретє. Намагається дізнатися щось про свого Сергія, який потрапив під обстріл на донецькому напрямку 30 грудня 2024 року, після чого з ним зник зв’язок.
— Командування мовчить. Надія хоч тут щось почути, — говорить вона спокійно. І губить свій погляд у зеленій траві лікарняного газону.
Валерія знає про випадки, коли звільнені впізнавали за фото хлопців, які вважалися зниклими безвісти. Напередодні вона бачила щасливих матерів і дружин. Тож її надія міцнішає.
Фото — плакати
Поки автобуси не приїхали, родичі розгортають імпровізовані плакати. “Від учора підготувалися”, — чутно жіночий голос. Більшість тут уже другий день, якщо не буде бажаного результату, залишаться на третій.

Медики допомагають повісити фото зниклих безвісти і полонених. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
— Скотч іще є? — запитує жінка у медпрацівниці. Та зникає за дверима лікарні і повертається з новою прозорою стрічкою.
Орішко Ярослав, Пицько Володимир, Волошин Микола, Вилкул Анатолій, Лесун Дмитро… Біля дверей приймального відділення — імпровізована дошка оголошень. На неї скотчем рідні клеють фото зниклих. Місця не вистачає — світлини закріплюють на стіні.

Портрети зниклих безвісти і полонених військових. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ

Портрети зниклих безвісти і полонених військових. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Тим часом чутно мотори — білі та сині автобуси заїжджають на подвір’я лікарні. Вони повільно рухаються асфальтованою доріжкою, вздовж якої стоять кількасот інших рідних: не тільки з фото, а й із прапорами морпіхів, десантників, прикордонників.

Автобус зі звільненими з російського полону військовими. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
“Захисника звільнено з полону”
Відчиняються двері, з них з’являються вже колишні військовополонені: худі, змарнілі, з виразними, подекуди порожніми очима. На комусь — тюремна роба та взуття без шнурівок, на комусь — затертий піксель.
“Вітаємо! З поверненням”, — чутно звідусіль голоси.
Від автобуса до автобуса бігає молода жінка з довгим темним волоссям. Це — Олена Юзвак.

Рідні біля автобусу зі звільненими з російського полону українськими військовими. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Вона з Гайсину Вінницької області. Сьогодні вдруге, як і інші жінки, їхала зустрічати звільнених, хотіла лише підтримати дівчат, але по дорозі отримала смс від Координаційного Штабу з привітаннями: Юрія звільнили з полону.
Олена знаходить свого чоловіка, міцно обіймає, прикриваючи обійми чорним волоссям. Після набирає по відеозв’язку дітей — 7-річного сина та 9-річну доньку.
Біля іншого автобуса свого брата Дмитра Гавриленка, бійця 46 бригади ДШВ, зустрічає Катерина. Він зник на мар’їнському напрямку наприкінці 2023 року. Вона однією рукою обіймає його, а іншою телефонує: “Він тут. Йдіть далі”. “Зараз прийде дружина та син”, — пояснює журналістам. Вони розійшлися для пошуків, серед людей загубилися.
— Тимуре, Тимуре!
— Тато!
Жіночий голос зі сльозами: “Впізнав тата? Впізнав!” Малий років пʼяти виглядає переляками від складності моменту та кількості чужих поглядів.

Перші обійми тата після полону. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Катерина, на відміну від Олени, трохи раніше дізналась про повернення брата.
Дуже швидко родина втомлюється від уваги журналістів, відходить у бік, просить не турбувати.
“Кожен, хто звільнений — це краплинка нашої душі. Краплинка надії”, — говорить старша жінка з портретом чоловіка в руках. Вона поки нічого не дізналась від звільнених, проте кожному з них обов’язково дякує за захист.
Географія пошуків розширюється: від Донецька до Удмуртії
Колишні полонені зупиняються групами біля кількох входів до корпусу лікарні. Перед ними одразу ж утворюється море рідних із фото в руках.
— Чи є хтось із Тули?
— А з Алтайського краю?
— Можливо, хтось був у Глазовому, Удмуртія?
Деякі називають не місця утримання, а підрозділ чи рід військ: 58 бригада, морпіхи, 25 бригада.
— Чи є хтось із 1-ї танкової?
— Я з 1-ї танкової, — вже з хола лікарні вибігає білявий чоловік. — Покажіть фото! — він вдивляється у нього. Запитує: “Де потрапив?” Жінка щось відповідає, прото погано чутно. “А ні, я в Курській області не був, я під Вугледаром служив”, — говорить трохи розчаровано.

Рідні показують фото своїх полонених і зниклих безвісти. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Деякі колишні військовополонені уважно вдивляються в кожне обличчя, здається, надто переймаються та дуже засмучуються від того, що їм не вдається нікого впізнати. Решта, ймовірно, розгублені, зніяковілі від надмірної уваги, проходять повз не зупиняючись. Вони нагадують тих, хто тривалий час перебував у підвалі, а потім різко побачив яскраве денне світло.
Між автобусами можна помітити поліцейських, працівників Служби безпеки України, Офісу Уповноваженого ВР з прав людини та Координаційного штабу. Всі помітно засмаглі. “Та вчора п’ять годин на пекучому сонці, — зауважує один із тих, хто проводить обміни. — Сьогодні погода похмура, на щастя”.
— Мамо, давай уже потім. Багато загинуло моїх друзів. Пізніше розберемося з прізвищами, — відповідає хлопець мамі через гучномовець. Журналісти допомогли Івану з Тернополя зателефонувати мамі, а та одразу запитує про побратимів, яких шукають інші жінки.
— Добре, синку, що ти тут вже.
Чутно, як мама плаче. Син спокійно відповідає:
— Мамо, йдіть ставте каву, пийте каву.
— Та, сину, я бачила на відео, який ти худенький. Ти тоді в їдальні був.
— Ти розумієш, мамо, коли ми говорили на їхньому відео, то мусили говорити, що нас годують. У їдальні колонії накривали шикарний стіл. Сідало за нього десять чоловік і все — решта нічого не їли. Я приїду, роздінуся і ти скажеш, чи добре я їв у полоні.
— Я розумію, котику. Все буде добре, я тебе витягну.
— Куди витягнеш? Я вже вдома.
У полоні Іван із 68-ї окремої єгерської бригади провів без трьох днів 28 місяців. Потрапив у полон під Вугледаром.
Медсестра забирає його на огляд.

Колишні військовополонені, 24 травня 2025 р. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ

Колишні військовополонені намагаються впізнати інших військових. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Тим часом біля іншого виходу стоїть Олена Юзвак. Вона вже трохи заспокоїлась, усміхається.
Французький журналіст зауважує через перекладача:
— Ви перша людина, яка така весела.
— Вже побачила чоловіка, полегшення. Він вдома.
— Які перші слова сказали чоловіку? — запитує француз.
— Я тебе знайшла. А він запитав дві речі: чи є нам що їсти і чи знали, що він у полоні.
Юзвак, військовослужбовець 59 бригади, потрапив у полон на донецькому напрямку сім місяців тому. Його утримували в окупації, в колонії в Торезі.
— Очікування було важким. Невідомість. Хоча я і знала, що він у полоні, але лише зі слів звільнених, жодного зв’язку не було. Спочатку було сповіщення, що зник безвісті. Потім я побачила з ним відео на каналі русні. Я з тим відео почала бігати, доводити. На 12 день я вже зробила статус полоненого. На позицію йшли четверо. Де ще троє — невідомо, рахуються безвісти зниклі. Один загинув на місці.
Олена розмірковує, що робитиме далі:
— Хочу бігом забрати та повезти додому, завезти до дітей, хоч розумію, що попереду реабілітація, відновлення. Але я знаю, що діти його швидше реабілітують.
Потім відповідає на запитання, що скаже дівчатам з Гайсину та околиць, із якими разом їхала на зустріч полонених та боролася всі ці місяці за звільнення Юрія:
— Не опускати руки. Добиватися, проявляти себе. Хтось говорить: менше інформації, менше фото публічно. Але батьки, жінки будуть виривати з рук гієн своїх близьких так, як можуть, їм все одно, що робити, говоритимуть, я це розумію. Ми у Гайсині підняли на вуха весь район. Я говорила не тільки за свого чоловіка, проводила акції, я не мовчала ніколи. Ми тільки не встигли зробити об’єднання родин.

Журналістка МІПЛ Тетяна Катриченко (праворуч) і Олена Юзвак. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
На межі радості та розчарування
Минуло кілька годин, а Аліна, дружина зниклого безвісти з 67-ї бригади, стоїть на тому ж місці у чорно-червоному прапорі.
— Чи є новини?
Вона повільно хитає головою: “Ні”. Її очі наповнені сльозами та смутком.
Тим часом із лікарні після первинного медичного огляду почали вивозити важкопоранених.
Першим — хлопця з ампутованими кінцівками. Його крісло санітарка зупиняє на ґанку. Виявляється, чоловік — Іван Жук із Гайсина Вінницької області, воював у складі 46 бригади, потрапив у полон на Донеччині, утримували його в підвалах Донецька, кількох лікарнях, а потім перевели до колонії у Торезі. Рідні сиплять запитання: імена, прізвища, позивні.
— Чи бачив ти Ахілеса? Ось його фото.
Жук уважно вдивляється:
— Знаєте, зараз Ахілеси є в кожному підрозділі. Я не бачив таку людину.
Процес впізнання продовжується. Іван розглядає фото, поки не приїздить швидка. Санітарка звозить Жука по пандусу до автівки. За кілька десятків метрів він встигає поговорити ще кількома десятками жінок.

Звільнений із полону український військовий, 24 травня 2025 р. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Біля швидкої його переносять на ноші, переміщають в автівку, залишаючи відчиненими двері. Іван спілкується з чужими рідними. Його дружина не змогла приїхати на зустріч, але телефоном із нею він уже поговорив. Вона лише кілька днів тому дізналась, що Іван живий, до того Жук вважався безвісти зниклим.

Звільнений із полону український військовий, 24 травня 2025 р. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
Швидкі під звуки сирен рушають із території лікарні. Рідні звільнених та зниклих безвісти залишаються чекати на інших.

Коротка розмова родин зі звільненим із полону українським військовим, 24 травня 2025 р. Фото: Віктор Ковальчук, МІПЛ
25 травня з російського полону повернули ще 303 військовослужбовця.
Триденний обмін став шостим цього року і 65-м з початку повномасштабного вторгнення. Загалом із березня 2022 року вдалося звільнити 5757 українців.