Send Lette
Військовополонені

“Я готова землю гризти, аби його повернути”. Як Анастасія Гондюл бореться за звільнення з полону свого чоловіка — бійця бригади “Азов” 

Битва за Маріуполь тривала 86 днів. Спершу у квітні 2022 року у полон потрапила морська піхота, яка тримала оборону на металургійному комбінаті ім. Ілліча, а вже у травні боротьбу припинили ті, хто був на Азовсталі. Тоді це назвали евакуацією заради порятунку життя. Близько сотні важкопоранених азовців, які 16 травня вийшли з Азовсталі, повезли в лікарню окупованого Новоазовська. Решту доправили у Волноваську виправну колонію № 120, більш відому як Оленівка. Усім, їм гарантували збереження життя і швидкий обмін. Однак два роки потому ці обіцянки залишаються не виконаними.

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року в бараку на території промзони колонії, пролунали вибухи. Всередині було майже 200 азовців. Понад 50 із них загинули, більше ста отримали важкі поранення. Серед них був Артем Гондюл.

Азов був його мрією

— Він не був схожим на жодну людину, яку я знала. Хоча йому тоді було лише 20 років, він був дуже патріотичним, чесним і принциповим, — розповідає Анастасія Гондюл, дружина Артема.

Вони познайомилися 20 років тому у рідному Кривому Розі. Артем влаштовувався на роботу, Анастасія проводила з ним співбесіду. 

Після того вони багато років просто дружили. Дівчина мала власний бізнес, хлопець працював пожежним рятівником, а згодом підписав контракт, влаштувався в морську охорону.

— Він охороняв торгові судна від сомалійських піратів у Гвінейській та Оманській затоках. А коли у нас почалися стосунки, він звільнився і пішов служити в Національну гвардію тут у Кривому Розі. Та все ж дуже мріяв потрапити в Азов.

У 2019 році Артем Гондюл вирішив перевестися до Азову, освідчився Анастасії і запропонував разом переїхати до Маріуполя. У 2020-му пара одружилася. Попри службу чоловіка, намагалися якнайбільше часу проводити разом. Щойно у Артема з’являвся вільний час, вони подорожували або разом готували вечері.

До великої війни Анастасія і Артем проводити разом кожну вільну хвилину. Фото: сімейний архів

— Артем обожнював каву, у нього був цілий ритуал її приготування. Ми об’їздили весь Маріуполь, часто бували в селищі Сартана, там були найсмачніші чебуреки. Усе було ідеально, — розповідає Анастасія. — У Артема було гасло “Хочеш миру — готуйся до війни”. І війна таки почалася.

Артем Гондюл перебував на позиціях, коли 23 лютого зателефонував дружині, сказав залишати роботу, збирати речі і їхати з Маріуполя, бо війна неминуча. Вранці 24 лютого, коли чоловік зателефонував знову, у слухавці вже лунали вибухи.

— За мною мали приїхати родичі, але вони потрапили в окупацію майже одразу. Я відмовлялася покидати Маріуполь, просто кілька днів лежала у ліжку і плакала. Артем уесь цей час умовляв мене виїхати. Поки я залишилася в Маріуполі, він не міг повністю віддатися своїм обов’язкам.

З Маріуполя Анастасія поїхала наприкінці лютого, а вже другого березня з Артемом зник зв’язок. Лише іноді на її телефон надходили повідомлення з невідомих номерів: “Писали позивний Артема і плюсик. Так я знала, що він живий і здоровий”.

З 17 березня до 7 квітня жодних повідомлень не було. Анастасія зв’язалася з військовою частиною чоловіка. Їй сказали, що зв’язку у місті немає, якщо з Артемом щось станеться, їй повідомлять.

— У мене була дуже сильна тривога, я не могла спати і постійно плакала. На початку квітня мені наснилося, що в Маріуполі розбився літак і серед уламків я шукала Артема. Свою тривогу я виклала у вірші, який опублікувала у соцмережах, — згадує Анастасія Гондюл.

Артем Гондюл мріяв служити в бригаді “Азов”

7 квітня Артем вийшов на зв’язок. Про те, що отримав поранення, чоловік змовчав. Наступного ранку Анастасії зателефонували з військової частини, повідомили, що Артем поранений, його прооперували і він перебуває у “залізяці” — так називали імпровізований госпіталь, який українські військові облаштували на Азовсталі.

— Я змусила Артема зізнатися, що він отримав уламкове поранення тазу. Рану обробили, але уламок вийняти не змогли, він досі залишається у тілі.

Полон для Азову — не порятунок

За деякий час, згадує Анастасія, у Артема почалася депресія. Він навіть попрощався з життям, бо розумів, що виходу в них немає, оскільки навіть полон для Азову не порятунок. Дружина повертала чоловіку сенс життя, вдавалася навіть до шантажу:

— Я казала, що без нього не проживу і дня. Якщо він хоче, щоб у нас було майбутнє, то має жити. І це подіяло. Він почав думати про наше майбутнє: щойно він повернеться, я маю приготувати йому сирники і він ні з ким ними не ділитиметься. Говорив, що ми купимо дім, заведемо багато тварин. Він їх обожнював, у Маріуполі ділився останньою їжею з покинутими тваринами, бо не міг бачити, як ті голодують.

А ще Артема дуже вразило, як багато дітей втратили батьків у Маріуполі. Тоді написав дружині, що як повернеться, то неодмінно усиновлять дитину. Жодного слова про полон він не сказав. Анастасія ж вірила у деблокаду, зелений коридор чи будь-який інших порятунок.

Час від часу Артем писав від руки короткі повідомлення, фотографував їх і надсилав із різних номерів телефону. Останню записку Анастасія отримала 16 травня 2022 року. У ній чоловік написав інструкції, які вона має терміново зробити, і додав, що цей номер безпечний, вона також може написати йому.

— Я не впевнена, що Артем отримав мою відповідь. Бо за кілька годин мені зателефонували з його військової частини і сказали, що його евакуювали. Я навіть не запитала, куди.

У паніці Анастасія почала збирати сумку — речі для Артема, але її зупинила донька: “Мамо, ти не знаєш, куди їхати”.

— Я перетелефонувала на той номер, запитала, куди евакуювали Артема і чи можу приїхати. Мені відповіли, що на непідконтрольну територію України в селище Оленівка. Мене запевнили, що це не полон, а евакуація заради збереження життя. І я вірила в це. Про те, що це таки полон, батьки Артема, на відміну від мене, зрозуміли значно швидше.

Я відчувала, що сталося щось страшне

18 червня Артем зателефонував з полону. Запитував про обмін, але жодних відомостей про це не було. Тож чоловік попросив Анастасію боротися за нього, нагадувати світу про азовців, аби їх не забули. Також попросив заповнити за нього картку військовополоненого, адже 16 травня, у перший день виходу з Азовсталі, не було жодного представника МКЧХ.

Обмін все-таки відбувся. 29 червня 2022 року в Україну повернули 144 полонених, із яких 95 були оборонцями Маріуполя. У ці 95 входили 43 важкопоранених азовці.

Артема Гондюла серед них не було. Він, як і багато його побратимів, очікував на наступний обмін.

— А тоді сталася трагедія, — каже Анастасія.

Зранку 29 липня 2022 року медійний простір сколихнула жахлива новина: “В Оленівці стався вибух, багато полонених загинули”.

— У нас із чоловіком, мабуть, дуже міцний емоційний зв’язок, бо я знову відчула, що сталося щось страшне. У ніч із 28 на 29 липня у мене знову була панічна атака, а зранку я побачила новини. Внутрішньо я відчувала, що Артем був у тому бараку.

Воєнний злочин в Оленівці: реконструкція подій масового вбивства полонених азовців

Увечері того ж дня російська сторона оприлюднила списки поранених і загиблих внаслідок вибухів в одному з бараків у промзоні на території колонії. У списку поранених під номером 25 Анастасія побачила ім’я свого чоловіка.

Інформації про те, що сталося насправді, не було, в усіх інстанціїях, куди зверталася Анастасія, нічого не знали. Доводилося стежити лише за новинами з Росії. Скоро зрозуміли, що в приміщенні, де стався вибух, зібрали виключно представників бригади “Азов”. Але чи можна довіряти оприлюдненим Росією спискам? 

За місяць після трагедії у мережі стали з’являтися відео з важкопораненими азовцями, котрі перебували в одній із лікарень Донецька. На одному з них Анастасія впізнала свого чоловіка.

— Артем звернувся особисто до мене. Сказав: “Настю, привіт! Не переживай, я живий, майже цілий, дуже чекаю на обмін і люблю тебе. Передай усім привіт, зі мною все добре”. Тоді я нарешті видихнула.

Жінка кілька разів передивлялася те відео, аби зрозуміти, яких ушкоджень зазнав Артем. Анастасія зазначає, що чоловік дуже схуд:

— У нього було тіло підлітка.

Артем Гондюл у російському полоні і до повномасштабної війни. Фото: сімейний архів

Офіційної інформації про поранення, які отримав Артем Гондюл, немає, лише на відео з лікарні і зі свідчень свідків його дружина дізналася, що уламком Артему перебило кістку правої руки, через що рука майже не працює.

Останній раз Анастасія побачила чоловіка у вересні, знову на російському відео. Це була виписка з лікарні.

— Я побачила на ньому резинові шльопанці, мабуть, 45-го розміру, дуже великі. Куртка завелика, з такими довгими рукавами аж по коліна. Артем виходив із опущеною головою і руками за спиною. Їх саджали в автобус, сказали, що повертають назад в Оленівку.

21 вересня 2022 року відбувся один із найбільших обмінів. Тоді в Україну повернули 205 захисників, 108 — бійці бригади “Азов”, 16 із яких вижили у бараку, де сталися вибухи. Артема Гондюла в тому обміні знову не було. З того часу інформації про чоловіка немає.

Після кожного обміну полоненими ти наче помираєш

Попри те що за виходом із Азовсталі з 16 по 20 травня 2022 року спостерігав увесь світ, більшість військовослужбовців довгий час не мали статусу військовополоненого. Упродовж 16 місяців Артем Гондюл вважався зниклим безвісти, хоч і вижив в Оленівці і неодноразово з’являвся на російських відео. Лише в серпні 2023 року його підтвердили як військовополоненого.

—  Не знаю, чи моя поїздка у штаб-квартиру МКЧХ у Женеві якось вплинула на зміну його статусу. Я просила їх зробити все можливе, щоб Артема підтвердили, щоб його знайшли, бо він двічі поранений — спершу у Маріуполі, потім — в Оленівці. Я наголошувала, що вони мають знайти усіх, хто вцілів тієї ночі, проконтролювати, чи отримують вони належну медичну допомогу. МКЧХ має мандат відвідувати військовополонених у місцях утримання, — розповідає Анастасія Гондюл.

Утім відповіді, де утримують її чоловіка і в якому він стані, жінка так і не отримала.

Нині Анастасія Гондюл одна з активісток громадської організації “Спільнота родин Оленівки”. За будь-якої нагоди вона відвідує усі мирні акції на підтримку військовополонених азовців, як в Україні так і закордоном.

Анастасія Гондюл стала активісткою ГО “Спільнота родин Оленівки”. Фото: сімейний архів

З 6 травня 2023 року для родин полонених азовців час наче зупинився. Відтоді жодного бійця бригади “Азов” не повернули.

— Після кожного обміну полоненими ти наче помираєш, а тоді по частинах починаєш себе збирати докупи. Я знаю, що зараз мій чоловік поневолений, його позбавили права голосу, тому я маю стати його голосом тут на волі. Якщо я не виборюватиму його свободу, то не буде ніхто. Артем мій сенс життя, тому я готова землю гризти і світ з ніг на голову перевернути задля його повернення.

Цей проєкт втілюється за підтримки Veteran Hub. Організація може не поділяти думок, які викладені у межах проєкту.

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Військовополонені
Війна, яка все зруйнувала: історія боротьби братів-азовців

Олег та Віталій Лобови — близнюки, обоє військовослужбовці бригади “Азов”. З перших днів великої війни захищали Маріуполь. У квітні 2022 року група, у якій були брати, проривалася на Азовсталь і потрапила під обстріл. Віталій Лобов загинув, а Олег отримав поранення, дістався меткомбінату, а за місяць потрапив у полон.

11 Червня 2024

Військовополонені
Як знайти зниклих безвісти і повернути додому полонених: говорять рідні військових 57 бригади

МІПЛ організувала дискусію про безвісти зниклих військовослужбовців. До її обговорення долучилося команудвання 57 окремої мотопіхотної бригади, а також рідні зниклих і полонених військових цього підрозділу. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 57 ОМПБр бере участь у найзапекліших боях на всій лінії фронту. Чимало її бійців зникли або перебувають у полоні.

29 Травня 2024

Військовополонені
Четверта танкова бригада ЗСУ: як рідні шукають зниклих безвісти і полонених військових

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну бійці четвертої танкової бригади тримали оборону на найскладніших напрямках: поблизу Соледару, Бахмуту, Авдіївки, брали участь у звільнені Харківщини та Херсонщини. Чимало військових у тих боях загинули, частина зникла безвісти або потрапила в полон.

21 Травня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
У справі Медведєва 14 місяців не можуть почати досліджувати докази. Чому унікальна незаочна справа проти росіянина стоїть на місці? 

Андрій Медведєв ― російський військовий, якого судять очно за воєнний злочин. Він один із небагатьох, кого можна побачити на лаві підсудних ― тож процес історичний та унікальний. Але справа в суді вже 14 місяців, а досліджувати докази все ще не почали. МІПЛ пояснює, чому так відбувається. 

17 Червня 2024

Аналітика
Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти

Проблема насильницьких зникнень набула нового значення для України через умови триваючого збройного конфлікту на її території. Починаючи з 2014 року, з окупації Кримського півострова та збройного протистояння у межах окремих районів у Донецькій та Луганській областях, правоохоронні органи України фіксували випадки зникнень та затримань осіб на території, яка перебувала під контролем РФ. Такі ж випадки продовжують документувати і після повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

15 Червня 2024

Війна і правосуддя
Херсонський діджей-втікач, проієрей з Черкас і корегування по Миколаєву через Telegram: 56 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

15 Червня 2024

Більше публікацій