Send Lette
Військовополонені

Як Росія захопила ЧАЕС: реконструкція подій та імена відповідальних

Чорнобильську атомну електростанцію російські військові захопили 24 лютого 2022 року, в перший день повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Напередодні стратегічний об’єкт залишився без зовнішньої охорони — рештки сил оборони залишили зону відчуження, аби посилити захист Києва. На станції залишилися нацгвардійці та цивільні — співробітники станції. Напередодні вторгнення персонал не евакуювали. Можливо, у надії на те, що росіяни, дотримуючись норм міжнародного права, не наважаться окупувати АЕС. Проте російська техніка і солдати не лише зайшли на територію об’єкта, а й погрожували застосувати там зброю, що могло б мати катастрофічні наслідки.

Після поразок на фронті в березні 2022 року російські війська відступили з півночі України. За понад місяць окупації вони розграбували ЧАЕС, забрали звідти дороге обладнання і полонили 169 українських нацгвардійців. 31 березня їх вивезли в Росію у Брянську область через територію Білорусі.

У цьому матеріалі-розслідуванні Медійна ініціатива за права людини досліджує хронологію захоплення станції, називає імена причетних російських армійців, відтворює маршрут переміщення полонених військових, захоплених у зоні відчуження, умови їх утримання в РФ. А також намагається відповісти на запитання: як так сталося, що ядерний об’єкт блискавично опинився в руках ворога.

У перші години після вторгнення

Чорнобильська атомна електростанція (ЧАЕС) — небезпечний об’єкт, відомий світу після вибуху в ніч на 26 квітня 1986 року. Тоді стався значний викид радіації назовні. Нині її четвертий енергоблок, де сталась аварія, захований під об’єктом “Укриття”. Робота інших трьох реакторів зупинена. Разом із тим на території ЧАЕС діють кілька інших небезпечних об’єктів — для зберігання відпрацьованого палива та радіоактивних відходів. Попри те, що з моменту аварії минуло понад 35 років, доступ до всіх них дуже обмежений. Аби потрапити в зону відчуження, а надто впритул до станції, треба пройти не один контроль. Після деокупації цієї території перевірки значно посилилися.

Ми їдемо гарною асфальтованою дорогою на північ від Києва. Навкруги — ліс і суцільна тиша. Про те, що в 30-кілометровій зоні відчуження в лютневі дні 2022 року безперервно йшла російська техніка, нагадують пошкоджені мости та повалені дерева, окопи, порослі бур’янами. 

Перші дні з 24 лютого росіяни по цій дорозі пролітали. Їх було багато. Колона за колоною. Техніка йшла безупинно і в два ряди”, — розповідає Альона Тюхай, інженерка відділу забезпечення відвідування зони відчуження, яка нас супроводжує.

Біля ЧАЕС дорога розходиться. На північ — до Прип’яті і далі — до кордону з Білоруссю. До нього всього 20 кілометрів. На захід — до Рудого лісу ― найбільш забрудненого радіацією місця.

Дістаємося оглядового майданчика. Звідси видно величезний сріблястий саркофаг — об’єкт “Укриття”, блакитну стрічку каналу охолодження ЧАЕС та інші блоки.

ЧАЕС з оглядового майдачику. Фото: Віктор Ковальчук

“Раніше працівники станції, які живуть у Славутичі, їздили на роботу через контрольно-пропускний пункт “Семиходи”. Він із іншого боку станції — там, куди люди приїжджали електричкою. Зараз цей шлях закритий. Саме з того КПП зайшла російська техніка на ЧАЕС”, — вказує Альона.  

Поза межами станції гул техніки зранку 24 лютого чули чотири сталкери — нелегальні туристи в зоні відчуження. Незважаючи на необхідність проходження контролю, такі люди проникали в зону, аби займатися екстремальним спортом — хайлайном. 

“Того разу в Прип’яті ми планували натягнути канати між двома будівлями і ходити, зняти про це відео, — говорить МІПЛ 34-річний Костянтин Корноза. — Але коли прокинулись зранку 24 лютого, почалася війна.

З балкону закинутої багатоповерхівки, в якій ми ночували, бачили, як над головами полетіли літаки, ракети, бачили вибухи в далечині. Напередодні ніщо не вказувало на небезпеку, за день до того, 23 лютого, ми пішки обійшли всю Прип’ять — від кордону зони відчуження до закинутого міста, і нікого не бачили”.

Корноза розповідає, що аби врятуватися, він із друзями пішли на ЧАЕС. Сподівалися потрапити на евакуацію разом із персоналом. На станцію вони дійшли раніше за російських військових. Спочатку сталкерів приймати не хотіли, оскільки ті не мають права перебувати на режимному об’єкті, та після перевірок таки пустили і посадили в підвал. Звідти зрозуміти, що відбувається на станції, було важко.

Про події, які розгорталися на ЧАЕС, МІПЛ дізналась від кількох нацгвардійців з в/ч 3041, які тоді охороняли станцію. Цей підрозділ — не бойовий, він виконував і виконує функції охорони об’єктів стратегічного призначення.

Один із них — Єгор (ім’я на прохання свідка змінено). Він згадує, що 24 лютого 2022 року приблизно о 5-й ранку військовослужбовців військової частини 3041 підняли за тривогою. Кожного відправили на свій об’єкт.

“Ми чекали, не знали, чого саме. Потім нам сказали, що почалося повномасштабне вторгнення.

Над головами дуже низько пролетіли винищувачі та бомбардувальники, а також гелікоптери Ка-52 та Мі-8. Із особовим складом, як ми зрозуміли пізніше. На Гостомель. Прямо над станцією. Їх було занадто багато, аби порахувати. Танки ми також не рахували. Танки, БМП, БТР — все йшло на Київ”, —  говорить він.

Удень за своїм робочим місцем перед моніторами працювала Людмила Козак, інженер відділу фізичного захисту ЧАЕС. Того ранку її зміна мала закінчитися, але через російський наступ нова зміна на ЧАЕС не приїхала. Люди, які вже відпрацювали 12 годин, залишились на роботі.

Людмила Козак. Фото: Віктор Ковальчук

“Коли летіли літаки, то було шумно. Особливо багато шуму від гвинтокрилів — вони дуже низенько йшли, — пригадує Козак. — Але по-справжньому голосно стало, коли пішла важка техніка. Стіни, хоча вони завтовшки 4 метри, трусилися. Потім вони (росіяни, — МІПЛ) під’їхали сюди — на адміністративно-побутовий корпус, стали довкола, а техніка все приїжджала і приїжджала. Ми на початку встигли зробити фотографії, передати інформацію”.

Близько 12.00 ЧАЕС була в кільці.

“Я так зрозумів, що нас оточив окремий підрозділ, приблизно батальйонна тактична група в їхньому розумінні, посилена спецназом Росгвардії та органів внутрішніх справ. Була і морська піхота — переважно з вузьким розрізом очей. Загальну кількість назвати важко, оскільки більшість була за територією станції”, — говорить інший нацгвардієць Анатолій (ім’я на прохання свідка змінено).

У той момент частина нацгвардійців готували бомбосховище: перенесли туди медичні запаси — джгути, турнікети, бандажі, кровоспинні пов’язки, ноші, медичні препарати. У бомбосховище спустилися цивільні — персонал станції, а також жінки-військовослужбовці. 

“Я готувала ліжко-місця на випадок поранення нацгвардійців, роздавала турнікети і попереджала: “Перш за все зупиняємо кровотечу. Якщо ви втрачаєте свідомість, я до вас не підходжу. Спершу я працюю з пораненими”, — згадує медсестра НГУ Дарія.

Росіяни взяли під контроль усі дороги навколо, а також мости через річку Прип’ять. О 13.00 один із танків першим намагався в’їхати всередину станції, але застряг у паркані.

За кілька годин розпочався штурм.

“Десь о 15.45 на своїх моніторах я побачила, що до нас на об’єкт залазять чорні чоловічки. Лізли звідусюди по всьому периметру станції”, — розповідає Людмила Козак.

За словами нацгвардійця Анатолія, з боку пропускного пункту “Семиходи” на станцію зайшли близько 200 російських спецназівців Росгвардії, які відчинили ворота для техніки. Минуло лише 10 хвилин і територію ЧАЕС заполонили окупанти. Вони націлили зброю на склади з радіаційними відходами. Нацгвардійці вогонь не відкривали

“Ми розуміли, де перебуваємо, застосовувати зброю небезпечно. Те, що було в 1986-му, могло статися і 24-го лютого 2022 року, навіть із гіршими наслідками та людськими втратами”, — пояснює Анатолій.

Він вважає, що росіяни ретельно готувалися до захоплення станції — вони знали, як побудована ЧАЕС, оскільки це типовий проєкт. Подібні були й на території РФ, тож росіяни могли тренуватися в себе. Пізніше російські військові говорили нацгвардійцям, що вони охороняли подібні стратегічні об’єкти в РФ. Також серед військових були цивільні, які працювали на російських атомних станціях.

Вимога скласти зброю

Під адміністративну будівлю станції під’їхав танк із російськими командирами

Скриншот із відео працівників станції

Відео працівників станції

Скриншот з відео росканалу

З нього виліз російський полковник, потім генерал. Викликали наших керівників на перемовини”, — розповідає Анатолій. 

Говорити з росіянами вийшов командир нацгвардійців Юрій Піндак разом із представником Головного управління Нацгвардії Віталієм Артамоновим, який на той час був на станції. Про що говорили ― достеменно невідомо. За словами свідків, перемовини тривали кілька годин. Після цього за командою Піндака нацгвардійці здали зброю у спеціальну кімнату — вартове приміщення.

“Усе досить швидко відбулося. Російський командир оголосив: “Ваше командування та ви — в заручниках”, після чого почалися довгі перемовини. У наших хлопців був вибір: або скласти зброю, або відкрити вогонь. Тоді російські військові сказали: “Ми згодні відкрити вогонь, ми покладемо вас усіх на м’ясо”, — згадує події Людмила Козак.

“Здачу зброї можна розцінювати як певний захист країни від радіаційної катастрофи. Якщо б не здали і розпочали бій, могли б пошкодити об’єкти ЧАЕС, піднявся б пил із забрудненої землі і було б набагато гірше — ми це розуміли. Якщо б росіяни вдарили лише по одному сховищу відпрацьованого ядерного палива, далі можна було б не воювати”, — говорить нацгвардієць Анатолій.

Згодом росіяни наказали військовослужбовцям зняти захисну екіпіровку.

Увечері 24 лютого близько 18-ї години з підвалу випустили сталкерів, вони залишились на території ЧАЕС поряд із персоналом і також опинились у заручниках росіян.

Під російським контролем

Не лише сталкери і персонал станції опинилися під владою військових РФ. У полон потрапили нацгвардійці, розрахунок пожежної частини ДСНС, медперсонал пункту охорони здоров’я Славутицької лікарні.

Із росіянами домовилися, що працівники продовжать працювати і зможуть вільно пересуватися територією станції, частина нацгвардійців продовжила охороняти сховище відпрацьованого ядерного палива і проходи в головний корпус.

Нацгвардійцям, які не охороняли станцію, ходити по території заборонили. Їх утримували в кількох приміщеннях. Близько сотні, серед яких були вісім жінок, разом із частиною цивільного персоналу ЧАЕС розмістилися в бомбосховищі, інша частина нацгвардійців — у санпропускному пункті на третьому поверсі адміністративно-побутового корпусу.

Дарія, медсестра НГУ, військовослужбовиця, яка була в бомбосховищі, так згадує ці події: “Ми собі відокремили невелику частину приміщення. У першу ніч я ночувала на підлозі з хлопцями. Постелила собі каремат, залізла в спальний мішок. Це була для мене найстрашніша ніч, боялася, що росіяни кинуть гранату в підвал чи всіх нас розстріляють. Але потім подумала: “Ну, як буде, то всі разом”. 

Напередодні медсестра не спала вже кілька діб, була виснажена, тому заснула. 

“Розплющую очі — темно і тихо. Думаю: “Все, це кінець”. Потім відчула руки, ноги — значить жива. Почула, що хтось шепоче: “Хлопці, ви спите?” Почали ліхтариками світити, прокинулися, почали виходити нагору. А там сонце. Засліпило. Деякий час ми стояли з заплющеними очима, щоб звикнути. Потім дивлюся — Росгвардія заносить всю свою зброю на 4-й поверх. Вони всі в балаклавах, щоб ми не бачили їхні обличчя. Ми просто стояли і спостерігали за ними, але нам сказали відвернутися”, ― розповідає Дарія.  

Об’єкт “1430”, в якому до повномасштабного вторгнення жили нацгвардійці, зайняли російські військові. На території станції стояла російська техніка. Більшість опитаних нами свідків та учасників тих подій, переконані: росіяни використовували ЧАЕС як щит, оскільки розуміли, що Збройні сили України туди не стрілятимуть. Саме тому на території станції окупанти організували штаб і місце відпочинку. Сюди постійно заїжджали російські підрозділи, які йшли далі на Київ або поверталися з київського напрямку. Зокрема, були кадирівці і козаки.

“Заїхала якось одна бригада — чоловік десять. “Ми козаки”, — кажуть. Форма у них відрізнялася від інших, із якоюсь червоною тканиною чи то шарфом на спині. Однією машиною приїхали, десь пару годин побули і поїхали”, — каже Людмила Козак.

“ЧАЕС була для росіян пунктом передислокації. На Київ відправляли бурятів і кадирівців. А Росгвардія з нами залишалася”, — говорить медсестра НГУ.

Російські солдати на території ЧАЕС. Фото: Костянтин Корноза

Приміщення на третьому поверсі адміністративного корпусу, де розмістились нацгвардійці, не були пристосовані для проживання.

“Це була так звана “брудна зона”. Половина підлоги покрита лінолеумом, половина — бетон. Ми шукали ганчірки, накривали все це, аби пил не здіймався. Потім знайшли хлорку, щодня по кілька разів промивали все, бо розуміли, де ми перебуваємо і чим дихаємо”, — розповідає нацгвардієць Єгор. 

До того ж, на цьому поверсі був лише один туалет, там був душ, умивальник, але  унітаз не працював.

“Начальник зміни станції домовився з росіянами, аби використовувати туалет на другому поверсі. Через це росіяни поставили на сходах свій наряд: два чоловіки з кулеметами чи з автоматами”, — доповнює він.

На станції була одна їдальня. Нацгвардійці ходили по їжу двічі на день за картками. Щодня їжі ставало все менше. Іноді між обідом та вечерею минало 12 годин.  До захоплення ЧАЕС кухарка в їдальні працювала позмінно, але після окупації їй довелось готувати без перерв. На третій день через знесилення вона втратила свідомість. На допомогу по кухні прийшли кілька нацгвардійців і сталкери.

“Нам запропонували допомогти по кухні, ми погодилися. Це було краще, ніж сидіти в підвалі. До того ж, на кухні був wi-fi і нас із підвалу переселили в кімнату на першому поверсі”, — розповідає сталкер Корноза. З того часу він та його товариші могли ходити між першим і другим поверхом. 

Сталкери допомагають на кухні. Фото: Костянтин Корноза

На кухні сталкери спілкувалися з російськими військовими: від рядових солдатів до головного по кухні — майора ОМОНу. Його прізвища Костянтин Корноза не знає. Зазначає, що всі в один голос стверджували, що опинились на території України майже випадково — їм сказали, що 24 лютого вони поїхали для продовження навчання.

Проте насправді Росія мала намір окупувати станцію. Про це свідчить хоча б те, що з перших днів окупації росіяни знімали показові відео про те, як допомагають працівникам станції та “убезпечують від нової катастрофи світ”.

“Це була вистава, — розповідають нацгвардійці. — Деякі з окупантів повдягали спецовку працівників концерну “Новарка”, який колись займався будівництвом укриття, і зображували працівників станції. Ніхто з нас у цих відео участі не брав. Вони розвантажили продукти харчування для себе, потім самі ж ці продукти їли. Ми їхню їжу не брали”.

Видача “гуманітарної допомоги” росіянами. Фото: Костянтин Корноза

Зі слів свідків, яких опитала МІПЛ, росіяни продовжували боятись нацгвардійців, попри те, що ті були без зброї. Тому нацгвардійцям наказали з 9 до 19 години сидіти в актовому залі на третьому поверсі.

“За нами крізь великі вікна весь час стежили снайпери, які розташувалися на сусідніх будівлях. Виходити за межі корпусу ми не мали права. Потрібно було додатково домовлятися з їхнім командиром із позивним “Дев’яностий”, — згадує нацгвардієць.

Нацгвардійці на третьому поверсі адміністративно-побутового корпусу. Фото медсестри Дарії

Сталкери намагалися визначити кількість присутніх на станції росіян за кількістю використаного в їдальні посуду. “Найбільше і одночасно на ЧАЕС їх було 420 осіб. Це під час ротації. А зазвичай — 120 військових. Тих, що виїжджали, ми більше не бачили на станції”, — говорить один із сталкерів.

Зі слів нацгвардійців, серед російських військових було багато молодих, схожих на строковиків.

Вплив радіації

Про те, що відбувалось на станції, рідні нацгвардійців та цивільних, які перебували на ЧАЕС, знали мало.

“Що це таке полон — мало хто розумів. До останнього думали, що все обійдеться, що їх відпустять, — ділиться дружина одного з нацгвардійців. — Ми спілкувалися з чоловіком до 8 березня 2022 року. Він був зі своїм телефоном. А 9-го березня зв’язок зник”. 

Того дня окупанти знеструмили Чорнобильську АЕС: обстрілами вони пошкодили останню з трьох високовольтних ліній, які живили станцію. Дві інші лінії росіяни перебили в перші дні повномасштабного вторгнення. Про це заявляв Володимир Кудрицький, голова правління “Укренерго”. За його словами, через знеструмлення станції відпрацьоване ядерне паливо могло залишитись без охолодження, що призвело б до підвищення радіаційного фону. Аби ЧАЕС працювала, запустили аварійні дизельні генератори.

Водночас кілька днів люди залишалися без мобільного зв’язку й інтернету, могли користуватися лише стаціонарними телефонами.

“Коли зник зв’язок — це був жах, бо ми залишилися без інформації. Росіяни нам казали, що Київ узятий, а Чернігова більше не існує. У багатьох із нас там живуть родичі, тож почалася паніка. Тоді хлопці знайшли в бункері старі стаціонарні телефони і підʼєднали їх до мережі”, — згадує медсестра Нацгвардії Дарія.

Так вони зв’язувалися з рідними, говорили коротко і винятково на побутові теми.

9 березня окупанти повністю відсторонили українських військових від роботи, хотіли так само зробити і з цивільними працівниками станції, але передумали. На станцію приїхали люди з “Росатому”, вивчали, як можна нею управляти

“Вони поспілкувалися з начальником станції, з начальником зміни цеху радіаційної безпеки, з начальником зміни електроцеху. Але вирішили, що не розуміють, як експлуатувати ЧАЕС під час виведення її з експлуатації”, — пояснює нацгвардієць Анатолій.

Свідки говорять, що за два тижні після початку окупації нацгвардійці та цивільні почали скаржитися на погане самопочуття. Серед основних причин постійне перебування у закритих приміщеннях, погане харчування і втома. Також фахівці зафіксували підвищення радіаційного фону — зоною відчуження навколо станції весь час їздила важка техніка, яка здіймала радіоактивний пил. 

“Коли росіяни їхали на танках, рівень забруднення перевищував норму в кілька разів. Наші станційні дозиметристи заміряли радіацію і сказали нам одягнути маски, тому що в повітрі було дуже багато радіонуклідів, — згадує медсестра Дарія. — Я бачила, що у хлопців були часті головні болі. У багатьох боліли вуха та очі, носи були закладені, бо в бункері було холодно”.

Дарія домовилась із представниками Росгвардії обстежувати нацгвардійців у медичному пункті. Аби до нього пройти, треба було вийти на вулицю. Це була єдина можливість подихати свіжим повітрям.

“Мені дозволили брати з собою щоденно не більше десяти людей. Я збирала групу”, — згадує вона.

Аби знизити вплив радіації на організм, нацгвардійці постійно мили підлогу. 

“Ми знали, де ходити не можна, як це обробляється, постійно дезінфікували з хлоркою. Для наведення порядку у нас був графік прибирання. Мали змінне взуття та одяг, — розповідає Дарія і зазначає, що окупанти радіаційної небезпеки не розуміли. — Деякі взагалі не чули, що на ЧАЕС сталася аварія, що навколо забруднена зона. Ми ж їх лякали, що тут у нас мутанти, що ми світимося у темряві, мов ліхтарики, що родичі у нас померли від радіації”, — говорить вона.

Інший свідок додає: “Російські військові погрожували застосувати зброю, розуміючи, що домінують за кількістю і засобами. Деякі з них говорили, що їм повідомили, ніби ЧАЕС — це якісь склади. Вони не усвідомлювали рівень небезпеки у випадку початку активних бойових дій”.

Перші дні росіяни роззосередилися по всій території станції. Де перебували, там і харчувалися, готуючи шашлики з диких тварин, яких убивали в Чорнобильській зоні, або рибу, яку виловлювали в місцевому ставку-охолоджувачі.

“На колючому дроті, який натягнутий по периметру, вони сушили свої майки і труси. Не думали, що це шкідливо. Тобто якогось поняття, що це радіація, що це шкідливо, у них не було. Вважали, якщо нічого не трапилося за цей час, значить, усе добре, про наслідки в майбутньому не думали, — говорить нацгвардієць Анатолій. — Якось приїхав дозиметрист із РФ і розповів, що в нього теща з Брянських лісів, що там радіації значно більше, ніж у нас на ЧАЕС. А я йому кажу: “Розкажіть своїм про альфа-, бета-частинки, скільки вони на клітинному рівні нанесуть шкоди організму”. А той каже: “Усе нормально, все добре, немає ніякої радіації”.

Згодом частину окупантів російське командування відправило в Рудий ліс — найзабрудненішу ділянку зони відчуження. Представники “Росатому”, які приїхали на ЧАЕС, не бачили в цьому проблеми. Хоча без суттєвої шкоди для організму в Рудому лісі можна перебувати лише 23 години.

За два тижні частину росіян відправили на лікування в Білорусь. Їм озвучили версію про отруєння лосем, якого зловили і з’їли в зоні відчуження. Наприкінці березня 2022 року в медіа просочилася інформація, що російських військових, які окопалися в Рудому лісі, госпіталізували в Республіканський науково-практичний центр радіаційної медицини і екології людини, який розташований у Гомелі. Усіх з ознаками променевої хвороби.

Окопи в Рудому лісі. Фото: Альона Тюхай

Такий вигляд це місце має зараз. Фото: МІПЛ

МІПЛ вдалося дізнатися, що до лікарні в Гомелі привезли сім автобусів із російськими строковиками, приблизно 20 солдатів залишили в лікарні, одна людина померла.

9 квітня 2022 року Державне агентство України з управління зоною відчуження повідомило, що російські загарбники проникли в сховище джерел іонізуючого випромінювання, де зберігали зразки радіоактивних розчинів: “Навіть невелика частина цього є смертельно небезпечною в разі непрофесійного та неконтрольованого поводження з ним”.

“Росіяни могли отримати високу дозу випромінювання, коли викрадали джерела іонізуючого випромінювання, які могли покласти собі в кишені як “сувеніри”, — говорить у розмові з МІПЛ Сергій Кірєєв, генеральний директор державного спеціалізованого підприємства “Екоцентр”. — Ймовірно, вони отримали не лише зовнішнє, а й внутрішнє опромінення, оскільки в Рудому лісі навряд дотримувалися санітарних правил.

Вони там їли, палили дрова. Яку саме дозу отримали, залежить від того, скільки часу вони там перебували. Не виключаю навіть варіанту, що на них якийсь російський інститут ставив експерименти, аби дослідити, як радіація діє на людину після 30 років від аварії”.

Часткова евакуація

Оскільки Київ за три дні росіяни не захопили, ті з них, які перебували на ЧАЕС, стали суворішими. “Спочатку були розмови, що десь 2—3 дні — і нас відпустять. Згодом ми почали відчувати агресію. Вони намагалися спровокувати конфлікт”, ― згадує нацгвардієць Анатолій.

На 25-й день повномасштабної війни Росії проти України на ЧАЕС змінився російський командир — приїхав ще один генерал. Тоді ж на ротацію відправили частину робітників ЧАЕС.

З території станції евакуювали 64 особи, з яких 50 — змінного персоналу, одна службовиця Державної служби з надзвичайних ситуацій, чотири сталкери, а також дев’ять службовців Національної гвардії України. З них вісім жінок і один онкохворий чоловік. На зміну цивільним приїхали 46 добровольців. 

“Спустився російський генерал до нас, сказав: “Сумки взяли і на вихід!” Ми попрощалися з хлопцями, сіли в автобус, куди запускали за списком”, — згадує нацгвардійка Дарія. — Брати з собою військові посвідчення і жетон заборонили, але я їх заховала. Деякі чоловіки віддали мені золоті прикраси, банківські картки, записки для дружин і з номерами телефонів рідних, аби я зі Славутича могла їм зателефонувати”.

Автобус із евакуйованими людьми під білим прапором поїхав у Білорусь у супроводі двох БТРів і під прицілом гранатометів. Дорогою свідки бачили багато танків, БТРів, мобільний військовий шпиталь біля білоруського села Гдень. Свідки вважають, що туди привозили поранених з-під Києва. Вже з Білорусі евакуйованих відправляли в український Славутич. Для цього мали перетнути Дніпро, та міст через нього підірвали, тому людей переправляли човном.

Переправа човном. Фото: Костянтин Корноза

“Коли я ступила на українську землю, то просто розплакалася — настільки була щаслива, що я вдома”, — згадує медсестра Дарія.

На українській території на них чекав директор ЧАЕС, працівники станції, всіх їх привезли у Славутич.

На територію РФ через Білорусь

31 березня росіяни залишили ЧАЕС. Із собою в полон забрали всіх нацгвардійців, зокрема полковника Юрія Піндика та підполковника Віталія Артамонова

“Десь о 8-й ранку нас підняли і сказали, що у нас на збори пів години. Сказали взяти з собою документи, теплі речі — куртку і шапку. Зайвого сказали нічого не брати”, — розповідає нацгвардієць Єгор.

Зібравшись в актовому залі на третьому поверсі адмінкорпусу, нацгвардійці побачили списки зі своїми прізвищами. За командою росіян виходили по десять людей. Більшості на руки наділи кайдани, а коли ті закінчилися, руки зв’язували пластиковими стяжками. Очі замотали скотчем. Нацгвардійців вантажили в автівки. Процес тривав від ранку до обіду.  

Потім колона рушила в напрямку Білорусі в місто Наровля Гомельської області, що розташоване за 70 кілометрів від ЧАЕС.

Приблизний маршрут вивезення нацгвардійців

“Ми не знали, куди нас везуть. Один товариш у берцях приховав телефон, тож за його допомогою вдалося встановити, що ми саме в Наровлі”, — говорить свідок.

Цим маршрутом до колоній та СІЗО РФ перевозили всіх, кого під час окупації затримали на території Київської області — і цивільних, і військових.

У Наровлі з нацгвардійців зірвали погони, шеврони та інші знаки, знищили перепустки та накопичувачі радіації, які були у всіх, хто працював на ЧАЕС.

На ніч усіх розділили на дві групи та розмістили у двох кімнатах розміром приблизно 5 на 15 метрів. Це була або закинута ферма, або склад. “Нам зняли кайданки, але руки у декого вже були чорні”, — згадує Єгор із Нацгвардії. 

Бійцям дозволили зняти шапки з очей. Дали по п’ятилітровій каністрі води на групу. Ночувати довелось на дерев’яних піддонах, на всіх їх не вистачило — більшість військових спали сидячи.

Допитувати українських полонених з ЧАЕС почали ще в Білорусі, найперше — офіцерів. Першого квітня їх відправили в РФ. Інших допитували ще день, а потім повезли далі. За словами військових, допитували їх росіяни, яких вони вже бачили на ЧАЕС і які на той час трималися відокремлено. Як кажуть нацгвардійці, це були представники військової поліції РФ.

“Допитували і полковники, і сержанти. Допит відбувався так: перед тобою садять капітана з зарядженим пістолетом ТТ зі знятим запобіжником. Поруч стоять ще кілька автоматників із націленими на тебе дулами”, — розповідає Єгор.

Зізнається, що в цей момент було неможливо щось вигадати, оскільки ніхто не розумів, що буде далі. Тому на запитання росіян вони відповідали. Не виказували хіба що певні факти, наприклад, справжніх адрес рідних.

“Потім один із нас побачив у документах, що нас везуть у СІЗО. Іншому сказали, мовляв, не хвилюйтеся, за два місяці вас обміняють. Третій згадував, що над ним глумилися, стверджуючи: “Буде вам триразове харчування, поїдете на курорт, базовий тур безкоштовний”, — додає Єгор.

У документах, які оформлювали російські військові поліцейські, зазначалося, що нацгвардійці затримані через “протидію спеціальній військовій операції”.

“Відчинили двері машин, ми почули гавкіт собак і скрип залізних воріт. Одразу зрозуміли, куди нас привезли”, — розповідає нацгвардієць Анатолій. Так він і решта опинились у слідчому ізоляторі № 2 в Брянській області в містечку Новозибків.

У полоні РФ

Слідчий ізолятор розташований у центрі Новозибкова. У ньому два корпуси — старий триповерховий і новий п’ятиповерховий. СІЗО було розраховано на 300 людей, але там перебувало понад 600 українців — як з’ясувала МІПЛ, і військових, і цивільних. Окрім нацгвардійців із ЧАЕС, привозили військовополонених зі Збройних сил України, яких полонили в Київській області, захисників Маріуполя. Тут же утримували кількасот цивільних заручників.

Новозибків. СІЗО №2

З автозаків полонених нацгвардійців виводили по одному. Приймали їх місцевий спецназ і ОМОН, всі були в масках. Полонених увесь час лупцювали.

Свідки говорять, що в Новозибкові жорстоко били. Найперше гумовими палицями  по ногах, особливо під час перевірок камер, коли всіх виводили в сусіднє приміщення, де не було відеоспостереження. Якщо хтось падав, його били ще дужче. Приналежність до Нацгвардії росіяни розцінювали як причетність до “Азову”, який в Росії визнано терористичною організацією. На стан полонених, які за час перебування на захопленій росіянами ЧАЕС втратили до 15 кілограмів кожен, ніхто не зважав. У деяких бранців загострились хронічні хвороби.

“Я тільки у той момент зрозумів, чому вʼязні бояться етапів, що таке перевезення з однієї колонії в іншу і що таке прийомка, — згадує Анатолій, один із колишніх військовополонених. — Під час прийомки тебе постійно та жорстоко б’ють. Ти йдеш, тебе женуть, нічого навкруги не бачиш — очі зав’язані. Крок ступив не туди — отримуєш удар палицею.

Далі змушують ставати до стіни в позі ластівки — ноги максимально широко, нахилитися і підняти руки догори. Потім вимагають кричати “Слава Росії!” Говориш: “Я не буду”. Поруч стоїть якийсь полковник, я так розумів, начальник СІЗО, знімає все на відео і говорить: “Він не зрозумів, куди потрапив, поясніть йому”. Пояснити — означає побити”.

“Били водночас по ногах і голові. І в рукавицях, і костяшками, і гумовими палицями. Потім заводили в якусь темну кімнату, ставили на коліна, зривали там одяг”, — додає Єгор.

Упродовж кожного з етапів оформлення в СІЗО в Новозибкові нацгвардійців били.

“Оформлювали — били. Довкола всі кричали і я навіть не розумів, які команди треба виконувати. Спеціально плутали, аби бити. Потім фотографували для особової справи, водночас кийками по спині били. Змусили роздягнутися. Голими вели коридором, у якійсь кімнаті видали спецодяг. Знову фотографували і знову били. Бив кожен, кому передавали. Кожен хотів показати свою владу. Собак випускали. Потім змусили говорити на відеокамеру, що ми зобов’язуємося не виступати проти квазіреспублік “ЛДНР”. Під час відеозапису поруч стояли 3—4 спецназівці з дубинками. Після цього нас вели в камери”, — розповідає нацгвардієць Єгор.

Скриншот із відео про Новозибківське СІЗО №2

У камерах було неприємно: металеві ліжка, стіл, дві лавки. Туалет — унітаз, металева раковина для вмивання. Все в плісняві, грибку, стіни весь час були мокрі.

“Спочатку казали, що ми тут ненадовго, що “зараз “спецоперація” закінчиться і поїдете додому”. Але в міру того, як наші війська давали росіянам відсіч, місцеві спецназівці зривали на нас злість. Що вони робили? Били!” — згадує нацгвардієць.

Били і під час допитів. Але не всі. Ті, хто приїздив із Москви зі Слідчого комітету РФ, здебільшого розмовляли. Пропонували брати російське громадянство.

Ті, хто допитував, зазвичай були в масках.

“Цікавилися біолабораторіями, дикими голубями — начебто наші голуби заражені в лабораторії і заражають територію, брудну бомбу скидають. Ще запитували про “Азов”, — ділиться нацгвардієць. 

У СІЗО росіяни били в’язнів струмом у мокре тіло. Полонені кажуть, так розважалися.

“Коридорами доводилося не ходити, а бігати. Ти біжиш, стоїть вартовий і розряджає електрошокер — кому в руку, кому в ногу, кому в плече, — говорить нацгвардієць Єгор. — Іноді це бачив медик. Якось медсестра зробила їм зауваження: “Припиніть бити шокерами, тому що знову серце зупиниться, що мені потім робити?” Тобто вони розуміли, що в когось була зупинка серця внаслідок удару електрошокером. Але загалом медичну допомогу нам надавали у крайньому випадку. Найгірше було, коли на зміну приїхав спецназ із Дагестану або Чечні. Це сексуально стурбовані молоді люди, в яких жарти тільки на одну тему: “Хто у вас в камері там жінка?” Вирахувати якусь модель поведінки, щоб тебе не чіпали, було неможливо”.

Черга на звільнення

У жовтні 2022 року Україна та Росія домовилися про черговий обмін полоненими. На підконтрольну територію України повернулася перша група нацгвардійців, які охороняли ЧАЕС.

“Нас перед тим кудись повезли, посадили в літак. Знову били — під час польоту. Ми навіть ухилитися не могли — очі були зав’язані, руки в стяжках”, — говорить свідок. Літак після зльоту в Брянській області робив кілька зупинок — у Курську, Ростові, Таганрозі. У цих містах у СІЗО і колоніях також перебувають українські військовополонені. Зрештою літак сів у Криму.

Серед офіцерів, які керували обміном, один із наших за голосом упізнав полковника, який керував захопленням ЧАЕС, — говорить колишній полонений. Наступного дня нацгвардійців привезли в Запорізьку область. — Нам дозволили зняти шапки, які були натягнуті на очі, можна було дивитися по боках. Відчувався мандраж і страх. Але незабаром я побачив український прапор”.

Після були ще обміни. У кілька з них потрапили нацгвардійці з ЧАЕС, 23 з них звільнили 11 червня 2023 року.

Родини нацгвардійців, які все ще чекають на повернення рідних із полону, об’єднуються, аби спільно домагатися прискорення обмінів. Вони переконані, що їхні чоловіки в лютому-березні 2022 року могли отримати надмірну дозу радіаційного опромінення.

Навчання в Білорусі та диверсійні групи в Україні

Наразі залишається нез’ясованим, чому напередодні повномасштабного вторгнення Україна не посилила охорону ЧАЕС і чи можливо було запобігти її окупації.

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення західні партнери публічно попереджали українську владу про напад РФ. 3 грудня 2021 року американське видання The Washington Post, посилаючись на розвідку США, повідомило, що Кремль планує наступ на початку 2022 року із залученням близько 175 тис. військових. На підтвердження цих слів газета опублікувала карту, отриману від американської розвідки. В її іншому матеріалі йшлося про те, що Росія наступатиме на Київ із двох північних напрямків — через Чернігів і з Білорусі між зоною відчуження, Чорнобильською АЕС і болотами.

Саме до цього з кінця січня 2022 року на кордоні з Україною в Білорусі готувалися російські військові. Міністерство оборони Білорусі звітувало про відпрацювання практичних дій у рамках білорусько-російського спільного оперативного навчання “Союзна рішучість-2022”. На ділянці місцевості “Речиця” мотострілкові підрозділи Збройних сил Росії відпрацьовували “удари засобів повітряного нападу умовного противника”, “питання збереження живучості, виведення та зайняття оборонних рубежів, переправи водної перешкоди — річки Прип’ять”.

Скупчення техніки фіксували й на супутникових знімках Planet. Вони свідчили: на території зони відчуження в районі покинутого білоруського села Вепри наведено міст через річку Прип’ять, який дозволяв перекидати російську техніку в напрямку ЧАЕС і скоротити шлях до України від білоруського міста Ямпіль. Там помітили 5-ту танкову і 37-му мотострілецьку бригади.

Натомість командування Нацгвардії лише змінило маршрут доїзду особового складу зі Славутича до ЧАЕС. До того на дорогу вони витрачали близько години — потягом Славутич-Семиходи через Білорусь. Після зміни маршруту їх почали возити автобусами в об’їзд Київського моря, час у дорозі збільшився до восьми годин. Чергувати стали не добу, як раніше, а тиждень. 

“Мій чоловік поїхав на станцію 7 лютого. 14-го приїхав на один день, попросив скласти речі: натільну білизну, цигарки, каву, чай. Наступного дня поїхав знову, мав повернутися 21 лютого, але так і не приїхав, сказавши, що залишиться з командиром”, — говорить МІПЛ дружина нацгвардійця Ірина (ім’я змінено з міркувань безпеки).

На ЧАЕС нацгвардійці жили в приміщенні “1430”. Воно так називалось, тому що розраховано на 1430 місць, інша назва — “синяк” через синій колір стін. Воно розташоване поблизу четвертого енергоблоку. Раніше там жили працівники концерну “Новарка”, які будували нове укриття — конфайнмент.

“Незважаючи на зміну маршруту, інших нововведень не було. Наше завдання, як нам пояснили, — контроль території об’єкту і пропускний режим. Інше нас не має цікавити, все під контролем”, — говорить військовослужбовець НГУ Анатолій.

Тобто ситуацію ніхто не називав позаштатною, посилення кордону не було, як і охорони самої станції. Навпаки, джерела у розвідці, з якими вдалося поспілкуватися МІПЛ, говорять, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення Сили оборони України відвели від українсько-білоруського кордону — прикордонники та ЗСУ відійшли для посилення оборони Києва. Напередодні в безлюдній зоні діяли розвідувальні групи, як російські, так і українські. Останні помічали на деревах встановлені замасковані камери відеоспостереження, які залишили росіяни.

Фото камер спостреження, які були знайдені у зоні відчуження. Фото: соціальні мережі

Ми чули наших по зв’язку до останнього дня, але 23 лютого вже була тиша, — говорить один із нацгвардійців.

Вже після захоплення ЧАЕС російські військові в розмовах із нацгвардійцями заявляли, що до 24 лютого 2022 року ЧАЕС була під постійним спостереженням їхніх снайперів, які відслідковували процес зміни нацгвардійців, їхнього переміщення.

Лише за добу до вторгнення, 23 лютого 2022 року, Юрій Піндак, командир батальйону НГУ, який охороняв ЧАЕС, зібрав керівників підрозділів у себе в кабінеті в адміністративному корпусі

“Він повідомив, що ситуація загострилася і, швидше за все, буде війна, тож ми маємо бути готові: стояти до останнього і захищати від ворога”, — говорить медсестра Дарія.

Інший свідок, з яким поспілкувалася МІПЛ, стверджує, що ввечері напередодні вторгнення командування вже знало, що нацгвардійці на станції — єдині, хто залишились у регіоні.

“Десь після 21 години ми всі отримали патрони. У мене був автомат і ПМ, для автомату було 120 патронів, 16 — для пістолету. У бронежилеті, касці і з автоматом я лягла на підлогу відпочити. Була приблизно третя ночі, — згадує Дарія. — Двоє днювальних стояли в караулі. Було тихо, я задрімала. О 4.30 мене розбудили, сказали, що почалася війна”.

Росіяни колонами йшли на Київ, скориставшись найкоротшим шляхом до столиці, дорогою вони захопили ЧАЕС.

Індивідуальна відповідальність

У вересні 2023 року в інтерв’ю російському телебаченню полковник Андрій Фроленков, який на момент захоплення ЧАЕС був заступником командира ОМОНу “Арсенал” в брянському управлінні Росгвардії і який під час захоплення станції командував російським спецназом, заявив: “Був вечір 23 лютого. Вже стемніло. Приїжджаю до розташування загону. Доводжу бойовий наказ і звернення командувача військами. Зміст його приблизно такий: “Товариші офіцери, солдати і сержанти! Настав історичний момент, коли зволікати не можна. Будьте пильні, вірте своїм командирам. Наше діло праве, ворог буде розбитий, перемога буде за нами”.

Андрій Фроленков

Тобто бойовий наказ Фроленков отримав і віддав підлеглим ще до офіційного оголошення президентом РФ Путіним про початок так званої “спеціальної військової операції”.

У тому ж відео йдеться про те, що ЧАЕС мали захопити кілька штурмових груп. Фроленков розповідає, що перед ним стояло завдання захопити станцію в перший же день повномасштабного вторгнення. При цьому російський полковник демонструє на карті, як рухалися його підлеглі. “Одразу направилися ось так: в об’їзд, уздовж паркану електростанції, сюди — до головної будівлі”, — пояснює він.

Наразі Фроленков дослужився до заступника начальника управління Росгвардії по Брянській області, його, як живу легенду, запрошують на зустріч із дітьми в місцевий цирк.

Скриншот зі статті про зустріч Фроленкова в Брянському цирку

Четвертого квітня 2022 року, тобто за п’ять днів після того, як росіяни покинули ЧАЕС, президент РФ присвоїв Фроленкову звання Героя Російської Федерації за “мужність і героїзм, виявлені під час виконання військового обов’язку”. Заслугою російського командира вважають військову хитрість, яку він проявив, запевнивши українську сторону в марності спротиву, після чого силами, меншими за сили українських нацгвардійців, росіяни захопили територію ЧАЕС, змусивши нацгвардійців скласти зброю.

Насправді ж чисельність солдатів РФ, які вторглися на ЧАЕС, у кілька разів перевищувала кількість українських нацгвардійців. За словами свідків, колона військової техніки супротивника на момент захоплення станції розтягнулася на десять кілометрів. Тобто росіяни очевидно домінували.

На відміну від Фроленкова, більшість військових, які штурмували ЧАЕС, ховали обличчя під масками. Також на фотографіях і відео з російськими солдатами ті здебільшого мають білі пов’язки на рукавах, які закривають формені нашивки. Утім є й відео, за якими можна не лише визначити підрозділи, які перебували на ЧАЕС, а й тих, хто командував захопленням станції.

Російський військовий з шевроном на ЧАЕС. Фото з відкритих джерел

Під час детального вивчення на цьому кадрі бачимо елементи нашивки, зокрема гасло “Лучше смерть, чем бесчестие”, а також зображення тигра і парашюта. 

Ці деталі вказують на приналежність військового до десантно-штурмового батальйону 155-ї окремої бригади морської піхоти Тихоокеанського флоту. Йдеться про військову частину № 30926, яка дислокується в місті Владивосток і селищі Слов’янка Приморського краю.

Командиром цього підрозділу є Ігор Татарченко. Він народився в місті Вишгород Київської області. Служив у Збройних силах України, був заступником начальника розвідувального управління командування штабу Військово-морських сил ЗСУ. У 2014-му капітан 2-го рангу Татарченко після захоплення росіянами військової частини у Севастополі зрадив присязі, залишився у Криму та перейшов на бік ворога. У липні 2022 року Державне бюро розслідувань повідомило йому підозру в держзраді.

Ігор Татарченко

Генерал, який у перший день повномасштабного вторгнення заїхав на територію станції, — генерал-майор поліції Сергій Бураков.

У лютому 2022 року він був начальником центру спеціального призначення сил оперативного реагування й авіації Федеральної служби військ Національної гвардії Російської Федерації. Саме під його командуванням була захоплена територія ЧАЕС та взяті в полон нацгвардійці. Він же віддавав накази облаштовувати вогневі позиції на території станції та за її межами — в місцях із підвищеною радіаційною небезпекою. Про все це йдеться у матеріалах слідства, яке ведуть українські правоохоронці. Крім того, саме Бураков віддавав накази підлеглим пересуватися по території та приміщенням станції і викрадати майно.

У квітні 2022 року Офіс генерального прокурора заочно оголосив Буракову підозру в посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України та веденні агресивної війни (ч. 3 ст. 110, ч. 2 ст. 437 Кримінального кодексу України). В Росії ж він, як і Фроленков, отримав “золоту зірку”, на сьогодні обіймає посаду командувача Північно-Західного округу військ Росгвардії.

Сергій Бураков

Інший учасник захоплення ЧАЕС — генерал-майор поліції Олег Якушев. На той час був заступником командувача Сибірського округу військ нацгвардії РФ з організації позавідомчої охорони та ліцензійно-дозвільної роботи.

Під час штурму ЧАЕС був старшим оперативної групи Федеральної служби військ національної гвардії РФ “з охорони й оборони” станції. 31 березня 2022 року при відході російських військ саме він поставив свій підпис під “актом прийому і передачі охорони Чорнобильської атомної станції”.

Акт прийому і передачі охорони Чорнобильської АЕС із підписом Якушева

У листопаді 2022 року його призначили на посаду начальника управління Росгвардії по республіці Адигея. В травні того ж року українська прокуратура заочно оголосила Якушеву підозру в посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України, веденні агресивної війни та порушенні законів і звичаїв війни (ч. 3 ст. 110, ч. 2 ст. 437, ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України). У матеріалах СБУ йдеться, що Якушев мав позивний “Дев’яностий”.

Олег Якушев

Водночас такий саме позивний мав інший учасник тих подій. Опитані МІПЛ свідки зазначають, що серед окупантів були люди з позивними “Десятий”, “Двадцятий”, “П’ятдесятий”.

“Десятками” називали найменших за рангом військових, це були постові. Найстаршим був генерал — “Сотка”, — говорить Людмила Козак.

Під позивним “Дев’яностий” свідки запам’ятали вже згаданого Фроленкова. Про те, що саме він мав позивний “Девʼяностий”, свідчать і кадри з фільму російського телебачення. Фроленкову заочно також оголошено підозру в порушенні законів і звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України).

Фроленков. Скриншот з відео

Ще один генерал, причетний до захоплення ЧАЕС, — Олексій Ртищев. Він займався ротацією персоналу ЧАЕС. За словами свідків, Ртищев приїхав на станцію в середині березня 2022 року. Він, як і Фроленков, був присутнім під час вивозу полонених українських нацгвардійців на територію РФ. У лютому 2022-го Ртищев був начальником управління військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту Східного військового округу. Пізніше — в. о. командуючого військами Східного військового округу, який об’єднує військові частини Забайкалля і Далекого Сходу. Штаб розташований у Хабаровську. Наявність військ із цього військового округу може пояснити велику кількість російських військових з монголоїдними рисами.

Олексій Ртищев

Ще один підрозділ РФ, який узяв участь в захопленні ЧАЕС — 5-та окрема гвардійська танкова Тацинська Червоного прапора ордена Суворова бригада (5 ОТБр, в/ч 46108). Військові мотострілецького батальйону цієї бригади також відзначилися на фотографіях, опублікованих у соцмережах. 

5-та окрема гвардійська танкова Тацинська Червоного прапора ордена Суворова бригада

Дислокується бригада в м. Улан-Уде (Бурятія). На початку вторгнення РФ в Україну цією бригадою командував полковник Сергій Горячев із позивним “Грот”. Пізніше він отримав звання генерал-майора, призначений на посаду начальника штаба 35-ї загальновійськової армії (м. Білогорськ Амурської області). 12 червня 2023 року ЗСУ знищили Горячева в місті Приморськ Запорізької області під час удару по військовій базі і штабу 35-ї армії РФ. 

Сергій Горячев

За час окупації росіяни розікрали та знищили майно та обладнання станції. Загалом на 135 мільйонів доларів.Про це заявляв Євген Крамаренко, голова держагентства з управління зоною відчуження. Свідки говорять, що виносили меблі, телевізори, комп’ютери, радіостанції, протигази, пожежні автомобілі, прилади з радіологічних лабораторій, особисте майно співробітників станції і нацгвардійців.

Напад на ядерний об’єкт як воєнний злочин

Коли з’явився задум окупувати станцію і з якою метою, ще належить зʼясувати. Ось як Андрій Яковлєв, юрист-міжнародник, адвокат та експерт МІПЛ, коментує напади на стратегічні об’єкти, в результаті яких завдано значної шкоди цивільному населенню під час збройних конфліктів.

“Йдеться про напади на гідроелектростанції та дамби під час Другої світової війни та корейської війни 1950-х років. Саме після них складено додаткові протоколи до Женевських конвенцій, де заборонили напад на установки і споруди, що містять небезпечні сили: греблі, дамби, атомні електростанції. Навіть у той час, коли вони є військовими об’єктами”, — говорить він.

Спеціальний захист від нападу на атомну станцію припиняється лише в тому випадку, якщо вона виробляє електроенергію для регулярної, значної та прямої підтримки військових операцій і якщо така атака є єдиним можливим способом припинити таку підтримку.

“Якщо говоримо про Чорнобильську станцію, то вона має спеціальний захист, не є військовим об’єктом і взагалі не виробляє електроенергію, перебуває в процесі виведення з експлуатації. Окрім того, на момент вторгнення вона не була військовим укріпленням, навпаки — перебувала та наразі перебуває під особливим контролем міжнародної спільноти після надзвичайно руйнівної аварії 1986 року”, — додає  Яковлєв.

Тобто за міжнародним правом, Чорнобильська атомна електростанція за жодних обставин не мала б стати об’єктом нападу з боку Російської Федерації. В умовах війни російські військові не мали права брати її під свій контроль, і зобовʼязані були залишити можливість персоналу та охороні станції продовжувати виконувати свою роботу.

“Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, вчинення нападу на установки або споруди, що містять небезпечні сили, коли відомо, що такий напад стане причиною надмірних втрат життя, поранень серед цивільного населення або завдасть шкоди цивільним об’єктам, розглядатися як воєнний злочин. Це передбачено підпунктом “с” частини 3 статті 85 Додаткового протоколу”, — додає адвокат.

Можна припустити, що українські сили оборони, відводячи війська від кордону з Білоруссю, розраховували на дотримання армією РФ правил поводження з атомною електростанцією, як об’єктом, що містить надзвичайно небезпечні сили, і не окупуватимуть її. Можливо, саме тому напередодні вторгнення охорону станції не посилили, а в момент штурму нацгвардійці не застосовували зброю.

У перші години повномасштабного вторгнення був зв’язок із командуванням Національної гвардії України поза межами станції. Проте чітких команд звідти не надходило. Вони стали просто свідками захоплення станції. Бійці згадують, що навіть писали листа президенту Володимиру Зеленському, в якому зазначали, що не зрадили присязі і залишились охороняти ЧАЕС. Лист передали факсом. Чи дійшов він до адресата, достеменно не відомо.

МІПЛ звернулася до командування Національної гвардії України із запитом, в якому просила повідомити про вжиті заходи, які б унеможливлювали захоплення ворогом стратегічного об’єкту, як довго тривав зв’язок із Головним управлінням НГУ та нацгвардійцями, які перебували на ЧАЕС, і як мали діяти військовослужбовці в умовах втрати зв’язку з командуванням?

Ми отримали формальну відповідь: “Ці обставини є предметом дослідження Державного бюро розслідувань у межах досудового розслідування відповідного кримінального провадження за ст. 427 Кримінального Кодексу України щодо можливого факту здачі ворогові 24 лютого 2022 року ввірених військових сил та засобів ведення війни збройним силам РФ службовими особами військової частини 3041, які несли службу на ЧАЕС”. Інша інформація не підлягає розголошенню.

Не розголошують у Нацгвардії й інформацію про місця утримання військовополонених нацгвардійців. Станом на середину листопада 2023 року в полоні залишається 108 оборонців ЧАЕС. Їх росіяни розкидали по колоніях РФ, подалі від українського кордону. 15 травня 2023-го з Новозибкова Брянської області, де більшість із них перебувала понад рік, усіх вивезли у Володимирську і Тульську області. Зв’язку з полоненими нацгвардійцями рідні не мають. Лише 19 травня 2023 деяким із них дозволили зробити по одному телефонному дзвінку. Говорили винятково те, що їм наказали росіяни: що їх не б’ють, утримують в нормальних умовах, всіх етапували з Брянської області. Від звільнених рідні знають трохи більше. Особливо всіх непокоїть той факт, що у багатьох із полонених серйозні проблеми зі здоров’ям, а деякі перебувають у критичному стані через хронічні захворювання.

Матеріал підготовлено за участі Олени Бєлячкової.

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Військовополонені
Війна, яка все зруйнувала: історія боротьби братів-азовців

Олег та Віталій Лобови — близнюки, обоє військовослужбовці бригади “Азов”. З перших днів великої війни захищали Маріуполь. У квітні 2022 року група, у якій були брати, проривалася на Азовсталь і потрапила під обстріл. Віталій Лобов загинув, а Олег отримав поранення, дістався меткомбінату, а за місяць потрапив у полон.

11 Червня 2024

Військовополонені
“Я готова землю гризти, аби його повернути”. Як Анастасія Гондюл бореться за звільнення з полону свого чоловіка — бійця бригади “Азов” 

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року в одному з бараків Оленівської колонії пролунали вибухи. Всередині було майже 200 азовців. Понад 50 із них загинули, більше ста отримали важкі поранення. Серед них був Артем Гондюл. Понад два роки за його звільнення бореться дружина Анастасія.

31 Травня 2024

Військовополонені
Як знайти зниклих безвісти і повернути додому полонених: говорять рідні військових 57 бригади

МІПЛ організувала дискусію про безвісти зниклих військовослужбовців. До її обговорення долучилося команудвання 57 окремої мотопіхотної бригади, а також рідні зниклих і полонених військових цього підрозділу. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 57 ОМПБр бере участь у найзапекліших боях на всій лінії фронту. Чимало її бійців зникли або перебувають у полоні.

29 Травня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
У справі Медведєва 14 місяців не можуть почати досліджувати докази. Чому унікальна незаочна справа проти росіянина стоїть на місці? 

Андрій Медведєв ― російський військовий, якого судять очно за воєнний злочин. Він один із небагатьох, кого можна побачити на лаві підсудних ― тож процес історичний та унікальний. Але справа в суді вже 14 місяців, а досліджувати докази все ще не почали. МІПЛ пояснює, чому так відбувається. 

17 Червня 2024

Аналітика
Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти

Проблема насильницьких зникнень набула нового значення для України через умови триваючого збройного конфлікту на її території. Починаючи з 2014 року, з окупації Кримського півострова та збройного протистояння у межах окремих районів у Донецькій та Луганській областях, правоохоронні органи України фіксували випадки зникнень та затримань осіб на території, яка перебувала під контролем РФ. Такі ж випадки продовжують документувати і після повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

15 Червня 2024

Війна і правосуддя
Херсонський діджей-втікач, проієрей з Черкас і корегування по Миколаєву через Telegram: 56 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

15 Червня 2024

Більше публікацій