Євген Дідківський: “Нас запевнили, що з військовополоненими поводитимуться відповідно до Женевської конвенції”
На п’ятий день повномасштабного вторгнення Росії Євген Дідківський, доброволець та військовослужбовець 95 бригади, потрапив у полон. У Київській області на його групу росіяни влаштували засідку.
“По нам працювала не тільки стрілецька зброя, але й великий калібр, танки, “бехи”. Кілька побратимів на очах перетворились на попіл. У мене спрацював інстинкт самозбереження, я впав на землю і скотився вниз на узбіччя”, — розповідає він.
Євген намагався відійти разом із побратимом, але їх помітили та взяли в полон. Перші кілька днів російські армійці утримували його на території України, потім через Білорусь перевезли у Росію.
Про життя у клітці посеред білоруського лісу, допит російськими “журналістами”, шлях до СІЗО в Курську у розмові військовослужбовець згадує уривками. Наголошує, що після полону, страшних тортур і психологічних знущань пам’ятає не все.
Поряд із Євгеном — цивільна дружина Ірина Латиш. Майже два роки полону вона шукала його і боролась за звільнення.
“Це вже зараз є рекомендації, що коли ваш рідний іде на службу, то маєте знати контакти військової частини, командира підрозділу, побратимів, точно орієнтуватись, у якому він підрозділі, на якій посаді. А тоді ж такого не було, ми знали тільки те, що він у 95 бригаді і все”, — згадує Ірина.
Ірина Латиш та Євген Дідківський. Фото: Віктор Ковальчук
Вона розповідає не тільки про перші кроки у пошуках чоловіка та досвід спілкування з військовою частиною, яка перші тижні запевняла, що Євген на завданні, а й про важливість об’єднання родин підрозділів для ефективної взаємодії з державними органами.
Частина 1
Женю, як ви з перших днів повномасштабного вторгнення опинилися у 95 бригаді?
— Пішов у військкомат. 25 лютого 2022 року був мобілізований до складу 95 бригади в Житомир. На місце прибули вночі. У частині особового складу вже не було. Також не було ані техніки, ані матеріально-технічного забезпечення. Вранці 27-го оголосили про формування чотирьох розвідувально-диверсійних груп. Наголошувалось, що вони мають бути створені тільки з добровольців із певним досвідом, тих, хто проходив строкову службу або раніше був в АТО. Наша задача була на гелікоптерах під прикриттям військової авіації дістатися Херсону для виконання задач. На той час у повітрі вже була дуже складна ситуація, але авіація запевнила, що нас прикриють.
Ви сказали, що у частині вже не було особового складу та спорядження, то з чим мали летіти до Херсону?
— Спорядження почали підвозили частинами. Але нашим чотирьом групам дали без черги, бо ввечері ми мали вже висуватись. Отримали форму, автомати, пару кулеметів, вогнемети і РПГ (ручний протитанковий гранатомет, — МІПЛ). У цьому складі ми рушили на злітну смугу для гелікоптерів біля Житомира. Вже там дізналися, що Херсон почекає, є оперативна інформація про те, що по трасі Київ — Житомир у районі селища Ситняки рухається військова колона РФ. Її має відпрацювати авіація, а потім вже ми. Мене поставили одним із керівників груп. Ми завантажились у гелікоптери і полетіли. Висадилися просто у полі, але колони ніякої не було. Пробули там певний час. Радіостанції, які нам видали, нульові, зв’язку жодного. Користувались по черзі своїми телефонами, здебільшого через WhatsApp. У нас було лише пара повербанків, тому намагалися економити заряд.
Пам’ятаю, чекаємо-чекаємо і розуміємо, що ситуація патова: ми в голому полі, де легко проглядаємось, а до точки евакуації біля трьох кілометрів. Нам повідомляють, що колони ще не було і треба й далі чекати. Залишаємося на місці, але знову нічого. У складі однієї групи був хлопчина, який мав знайомих серед місцевих. Через них він встановлює, що колона проїхала ще вдень. Вирішуємо самостійно провести розвідку, вирушаю я та ще двоє хлопців. Інформація, що колона вже пройшла, підтверджується.
Тобто за попередньою інформацією російська колона рухалась уже в Житомирській області?
— Це була ще Київська, буквально на межі з Житомирською. Ми встановили контакт із одним місцевим мешканцем, він розказав, що поряд є готельно-розважальний комплекс. Зайшли на цей комплекс, переговорили, охоронець теж підтвердив, що колона була вдень. Вирішуємо сюди підтягнути всіх наших хлопців і розташовуватися в межах комплексу, а не в полі.
У цей час вийшов на зв’язок один із представників центру. У телефонному режимі він повідомив, що проводилась розвідка, а недалеко від нас хлопці з 14 бригади і нам треба з ними сконтактуватися. За деякий час на декількох бусах підтягнулися хлопці з 14-ї. Ми з ними скорегували наші дії і визначили, де точно стоїть колона. На ранок 28 лютого по ній має відпрацювати артилерія, а ми будемо йти на зачистку. Хлопці з 14-ї мали прикривати.
Повернулись до своїх, я доповів старшому. Ухвалили рішення зробити з чотирьох груп дві: одна залишається в резерві, інша, в якій головним був я, йде на зачистку.
Коли мали висуватись, по суті, не було злагодженості, оскільки основна частина не була навчена елементарним прийомам виконання таких завдань. Лише пару хлопців, які до цього служили і пройшли Донбас, діяли злагоджено. Артилерія відпрацювала, ми пішли в напрямку Житомира: старший всередині колони, я — замикаючим. Пройшли трохи більше одного кілометра, коли позаду з’явився транспорт, який їхав по зустрічній. Я подаю команду: “Транспорт”. Але не зрозуміло, хто в ньому. У цей час у хлопців паніка, деякі в кущі почали стрибати. Проїжджає цей транспорт, тримаю його на прицілі, а хлопці по ньому відкривають вогонь. І в цей час із хащів починають крити всю нашу групу.
“Це були чеченці. У мене теж борода була, вони подумали, що я один із борців за незалежність Ічкерії. Мене б розстріляли, врятував паспорт України”
Бійці чеченського батальйону “смерть”, які воюють на боці підконтрольних Росії воєнізованих формувань на сході України (архівне фото). Фото: Reuters
Це була засідка?
— Так. Згодом я зрозумів, що по нам працювала не тільки стрілецька зброя, але й великий калібр, танки, “бехи”. Кілька побратимів на очах перетворились на попіл. У мене спрацював інстинкт самозбереження, я впав на землю і скотився вниз на узбіччя. Пацанів там розхерячили повністю, їх потім ходили і дострілювали. За деякий час із хащів на мене в канаву скотився Сергій. Він відразу хотів здаватись. Розумію, що єдине конструктивне рішення — відходити назад до резервної групи. Запропонував, аби він мені прикривав тил і разом будемо помаленьку відступати. Якщо щось відбувається, кажу, не кричи, а смикни мене.
Так ми рухались десь 150 метрів, можливо, більше. Думаю, якось тихо, людина нічого не каже, жодної взагалі реакції, не може бути, щоб зовсім чисто було. Повертаю голову, дивлюсь: падло руки підняв, автомат над собою тримає, а перед ним стоїть “беха” і десять орків. І він йде до них здаватися. Ось так і я потрапив у полон. Усе думаю про те, що якби він мене попередив, що там росіяни, їх можна було б обійти і не було би всього цього.
З тієї першої групи залишились лише ви вдвох?
— До полону потрапили тільки ми. Взагалі, з тієї ситуації живими вийшли понад десять осіб. Один хлопчина, незважаючи на те що жодного зв’язку з центром не було, там ще більше тижня партизанив. Він повитягував кого зміг, сформував групу, вони палили техніку, знищували орків.
У полон ви потрапили 28 лютого?
— Так, ранком 28-го мене взяли в полон, відвели до основної своєї групи.
Представники якого підрозділу російських збройних сил вас полонили?
— Який підрозділ, не знаю. Єдине, що можу зауважити, що за зовнішністю (у них бороди були), за акцентом це були чеченці. У мене теж борода, вони спочатку подумали, що я теж чеченець, тільки той, що бореться за незалежність Ічкерії. Мене врятувало те, що зі мною був паспорт громадянина України, в якому вказано, де я народився. В іншому випадку точно пристрелили б. Але пізніше, в основній групі, були і вихідці з Сирібу.
Потім, коли їх колона зібралася повністю, нас завантажили на броню і ми рушили у зворотному напрямку, за Макарів. Під час руху я чув радіопереговори і зрозумів, що у них банально не було палива і через це вони не пішли вперед, а змушені повертатися на вихідну точку.
Тобто вже 28 лютого було очевидно, що вони не мали палива?
— Як потім з’ясувалося, наші спалили три їхні колони, які йшли з паливно-мастильними матеріалами, боєприпасами, продуктами харчування. І у них фактично вже нічого не було.
Російський підрозділ, куди нас привезли — це військові, які брали безпосередню участь в оточенні Києва, намагались узяти місто в кільце, але не склалося. Певний час ми перебували з ними в лісосмузі.
Біля Макарова?
— За Макаровим, точно не можу сказати. Зі слів російських військових я зрозумів, що це селище біля Макарова. Там було дуже велике скупчення техніки — гради, системи артилерійського і залпового вогню, ствольна артилерія. А також багато піхоти. За деякий час нас знову завантажили на броню, повезли в поле, де нас, а також їхніх 300-х, забрав гелікоптер. Ми робили одну посадку, але де саме, не знаю. Вивантажили 300-х. Пізно ввечері ми приземлились, як я потім зрозумів, уже на території Білорусі.
Як думаєте, яка була мотивація у російських військових одних розстрілювати, а інших брати в полон?
— Якби був бій, питання брати нас у полон чи ні, не виникло б. А так нас затримали при відході.
“На моїх очах, коли ми перебували у лісопосадці, розстрілювали цивільні авто, в яких були жінки і діти”
Євген Дідківський. Фото: Віктор Ковальчук
Російські військові з вами спілкувались?
— Коли ми були за Макаровим, російські військовослужбовці самі до мене підходили. Їм було цікаво, хто я, звідки. Різні питання ставили. Але основне: “Чому по нам стріляють із кожного будинку?” Мабуть, розраховували на зовсім інший прийом, мінімум на хліб і сіль. Цим питанням вони мене до сказу довели, я їм так і сказав: “Чого з кожного будинку по вам стріляють? На моїх очах, коли ми перебували в лісопосадці, а по дорозі їхав цивільний транспорт, ваші його розстрілювали! Спочатку по машинах відпрацьовував снайпер, потім ходили і добивали. Я бачив, як ви розстрілювали авто, в яких були і жінки, і діти”.
Що почули у відповідь, навіщо вони це робили?
— Без пояснень. Вони могли брати цивільних у полон, могли блокпост поставити і не пускати. Всіх розстрілювали. Не було команди відкривати вогонь. Була команда “Транспорт” і відразу починав працювати снайпер. Потім вони підходили, скидали машину в кювет і чекали на наступну.
Тобто у них було заздалегідь ухвалене рішення так діяти?
— Думаю, так. Вони виконували наказ. Можливо, вважали, що в кожному транспортному засобі може їхати українська ДРГ і треба валити всіх. Вони діяли на автоматі.
Це була не основна дорога, другорядна?
— Так, дорога районного значення.
Ваш побратим, який здався у полон, увесь час був поруч?
— Ми були разом до Курська, а потім Сергія я вже не бачив. Лише згодом, коли повернувся з полону, дізнався, що його поміняли раніше за мене.
Ірино, а ви коли дізнались, що Євген потрапив у полон?
Ірина: Я згадую нашу крайню розмову, коли він подзвонив і сказав: “Виїжджаю на завдання, зв’язку зі мною не буде, подзвоню коли зможу. Якщо зможу”. А я не до кінця розуміла, що відбувається… Немає зв’язку і немає. Потім звернулась до військової частини. У списках зниклих, поранених, загиблих Євгена не було. Заспокоїли, кажуть, не переживайте, він на завданні.
Минає місяця півтора, тиша. Мені дзвонить Женіна мама і каже, що її набирали з частини, розпитували, чи випадково син не з’явився вдома, бо вони ніде не можуть його знайти… Мама в шоці, Женя ж добровольцем пішов. Це було орієнтовно десь 8 березня 2022 року. В частині ніхто не міг нам дати жодної інформації.
Це вже зараз є рекомендації, що коли ваш рідний іде на службу, то маєте знати контакти військової частини, командира підрозділу, побратимів, точно орієнтуватись, у якому він підрозділі, на якій посаді. А тоді ж такого не було, ми знали тільки те, що він у 95 бригаді і все.
Через знайомих знайшла хлопця, він по базах різних подивився і порадив починати шукати в полоні. А я до такого взагалі не була готова. Уявляла собі різні сценарії, але полону серед них не було. Що робити? Як шукати? Звернулася в об’єднаний центр при СБУ, також у МКЧХ. З’ясувалося, що росіяни виклали відео з Євгеном.
Ще з Макарова чи пізніше?
Ірина: З Білорусі. Вони виклали те відео 1 березня, але Женю підписали: “Дидковский”. А я не шукала Дидковского, я шукала Дідківського.
10 квітня 2022 року мені дзвонить незнайомий номер і хлопчина говорить: “Доброго дня, ви Іра? Я від Жені Дідківського. Не переживайте, все добре, він у полоні, живий, відносно здоровий, не поломаний, не поранений. Перед моїм звільненням він попросив вас знайти, ми разом були в Севастополі”.
На той момент ще не було Координаційного штабу (Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, — МІПЛ). Національне інформаційне бюро при Міністерстві реінтеграції, яке надає допомогу сім’ям полонених, створили тільки 17 квітня. І ось я отримала інформацію про рідну людину, але не розуміла, що робити і до кого з нею йти…
Військова частина сповіщення не видавала, чекала “повернення з завдання”?
Ірина: Дуже довго не видавали. Вони не могли придумати, що писати: полон, зникнення безвісти чи, може, самовільне залишення частини чи ще щось. Лише 8 листопада 2022 року о 10 вечора ТЦК привіз батькам сповіщення.
Але я не могла сидіти і чекати. Військова частина, СБУ, потім додався Координаційний штаб, НІБ. Я всюди познаходила знайомих і час від часу їх турбувала.
Що було написано у сповіщенні?
Ірина: Полон.
“Не хотіли, аби ми дізналися, що перебуваємо на території Білорусі. Але ми це і так зрозуміли”
Олександр Лукашенко, самопроголошений президент Білорусі, через територію якої Росія вивозила українців. Фото: відкриті джерела
Коли вас узяли в полон, які були умови утримання з перших днів?
— Розуміння Женевської конвенції у мене було. На першому етапі — звичайна перевірка. Забрали зброю, зняли броню. Вони забрали собі і моє взуття, довелось трішки походити по снігу. Вони всі в такому взутті були, що жах — точно бомжі, по-іншому не скажеш. Перевірили на наявність прихованих речей, вибухівки чи ножів. Руки зв’язали, ноги — ні. Під час переміщення руки стяжками зав’язували, потім були кайданки. Очі нам не закривали аж до гелікоптеру. Мабуть, не хотіли, аби ми дізналися, що перебуваємо на території Білорусі. Але ми це і так зрозуміли.
Точно знаєте, що вас гелікоптером перевезли до Білорусі?
— Так, чутно було по акценту. А ще був один момент: зупинились, вони пішли чи то до магазину, чи до місцевих по воду, і ми почули, як якийсь місцевий дідусь крив їх триповерховим матом, звинувачував, що вони їх із українцями розсварять, казав забиратися геть, до Мордовії, казав, щоб вони нас відпустили.
Яке ставлення до вас було на території Білорусі?
— Як для військовополоненого, то нормальним, наскільки це можливо. Нас утримували в лісі на території тимчасового пункту дислокації Росгвардії. Думаю, вони туди заїхали максимум як пів року, але стали капітально — були штабні намети, прокладені з дерева доріжки.
Харчування триразове. Військові і ми їли однакову їжу. Цигарки давали.
Там ми в прямому сенсі перебували в клітці. Вона стояла посеред лісу, а на ній — намет. Матраци нам дали вже потім. Кайданки у мене були постійно пристібнуті до цієї клітки. За нами наглядали двоє військовослужбовців. У цій клітці нас було троє: я, Сергій, з яким ми потрапили в полон, і один хлопчина з Макарівського району.
Цивільний?
— Так. Він розказав, що працював у секретаріаті обласного апеляційного суду Київської області. Сам із Макарова, потрапив у полон разом із батьком. Тільки не знав, куди батька перемістили.
Як довго вас протримали в цій клітці?
— Два чи три дні, точно не пам’ятаю. Я вам відразу скажу, що зараз багато чого не пам’ятаю, намагаюсь у пам’яті все відновлювати, щось вдається, щось ні. А деякі моменти взагалі згадувати не хочеться.
Щойно ми прибули на територію Білорусі, нас 28-го ввечері завантажили у авто і перевезли в якесь місце спілкування з їхніми ЗМІ. Завели у штабний намет, дали попити чаю і поїсти. Там же був перший допит і перше спілкування з їхніми ефесбешниками, можливо, з військовою прокуратурою. Мене опитували три особи, а позаду стояла дуже велика кількість їхніх журналістів, знімали на камери.
Ще був цікавий момент. Коли в’їхали до Макарова, я був ще босоніж, бо ж взуття з мене зняли. Один їхній офіцер підійшов до мене і запитав, де черевики. А я кажу: “Так ваші ж забрали”. Я сидів під сосною, руки зав’язані позаду. За деякий час він приніс брезентовий плащ-намет, закутав мені ноги і сказав, що спробує знайти взуття. Згодом приніс гумові чоботи, вони в такому взутті всі поголовно ходили.
Не в берцах?
— Та які берци! Звичайні гумові чоботи. Він мені дав ці чоботи і пару шкарпеток.
І журналюги ото знімають, як нас опитують військові. Вже закінчили, камери повимикали. А потім один звертає увагу на моє взуття, на ці чоботи, і каже: “Боже, у нєго обувь вся в крові!” Я опускаю голову, а вони дійсно всі в крові. І всі моментально вмикають камери. Типу, о, бандерівець, по коліна в крові ходив там. І починають на камери питати: “Что ето у вас за кровь, кого ви убівалі, кого ви топталі етімі сапогамі?” А щойно почули, що то чоботи російських військових, так зразу камери повимикали і пішли. Ось так і відбувся мій допит.
Це важливий момент, що російські солдати забирали взуття і у військових, і у цивільних. З опитувань знаємо, що є ті, у кого були обморожені ноги…
— У багатьох. Проблеми з ногами були найпоширенішими.
А після допиту і спілкування з журналістами, куди вас повезли?
— На територію, де розміщувалась Росгвардія. Це недалеко — хвилин 20 їхали. Подальші декілька днів ми перебували там. Нас викликали на допити, на той час фізичних знущань не було.
Вони нам постійно говорили, що в Україні вже багато їхніх підрозділів розбито, тому нас у будь-якому випадку скоро обміняють. Головне — поводитись спокійно.
Усі були в балаклавах або масках. Єдиний, хто з відкритим обличчям — їхній командир. Він до нас заходив, давав м’ятні цукерки, цікавився, як здоров’я, як харчування. Тут до нас теж підходили їх військовослужбовці. Вишикувались у нас в наметі і запитували про наше життя, чого ми так добре російською говоримо. А я їм кажу, що жодних проблем із російською мовою, як їм там пропаганда розказує, у нас ніколи не було.
Потім якось на ношах занесли хлопчину. Він був весь у бинтах, у гіпсі. Наскільки я зрозумів, артилерист, молодий лейтенант із аеропорту в Гостомелі. Він віз боєприпаси і сталося пряме влучання у вантажівку. Вони вирішили його розмістити в нашому наметі, бо там відносно тепло і можна було більш-менш за ним доглядати.
Нас трьох перемістили в кунг (мобільну будку вантажного автомобіля, — МІПЛ). Там вже було шестеро чоловіків, потім довантажили ще вісьмох. Усі були цивільні. Вони розповідали, хто і як потрапив у полон: когось по дорозі схопили, когось забрали з власного подвір’я. Там ми пробули два чи три дні. Нам дали матраци і по кілька військових ковдр. Харчування було, але ані світла, ані опалення.
Якось почули, що у них за кожного нашого військовий РФ отримував премію. Тому вони і хапали всіх підряд. Назбирали певну кількість, привезли на пункт і просто як товар здали, а їм ставлять галочку, що має премію отримати. Вже потім вони починали розбиратись, хто ми. Головне — когось узяти в полон, аби премію отримати. Це я так припускаю на основі того, що чув. Але наскільки воно відповідає дійсності, сказати на 100% не можу.
Ці цивільні нічого не вчиняли?
— Все правильно. Вони не співпрацювали, не коригували, не займалися диверсійною чи розвідувальною діяльністю. Звичайні люди. Були хлопці, які працювали на будівництві і просто вчасно не встигли виїхати.
Пробули ми там десь до 7 березня. Звідти спочатку гелікоптером, а потім на автомобілях везли. Це були не автозаки, а спеціальний транспорт для перевезення росгвардійців. Бо, коли ми перебували всередині, зрозуміли, що це транспорт для перевезення особового складу саме Росгвардії.
“У військових вантажівках нас привезли до наметового містечка”
Військова база під Мозирем, Білорусь. Фото: MAXAR TECHNOLOGIES
Виходить, Росгвардія з перших днів повномасштабного вторгнення була на території Білорусі?
— Так. У нас була колона мінімум із п’яти машин. Ми день їхали, а ночували на якісь старій фермі.
Де саме?
— Не знаю. Вранці нас знову завантажили в машини і ми їхали приблизно години три з зупинками. Приїхали на злітну смугу, там на нас чекав Іл-76. Як ми потім зрозуміли, прилетіли на територію Курської області. У військових вантажівках нас привезли до наметового містечка.
Нас розподілили по наметах по 12—14 осіб. Там уже окрім цивільних були й полонені військовослужбовці ЗСУ, нацгвардійці, прикордонники. Основна частина прикордонників — гостомельські хлопці. Ми з ними познайомилися, слава Богу, більшу частину з них уже поміняли, зараз ми підтримуємо контакт.
Коли вас привезли у наметове містечко?
— 8 березня 2022 року. У перший же вечір нас вибірково забирали і вивозили недалеко від цього наметового містечка в якийсь населений пункт. Це було приміщення школи, але переобладнане для ведення слідчих дій. З нами спілкувалися співробітники ФСБ.
Чому думаєте, що це були саме ефесбешники?
— У них характерні поведінка, одяг, технічні можливості. Питання специфічні ставили… Для прикладу, запитували, чи проживав я за певною адресою і називали її.
Тобто вони попередньо вже мали якусь інформацію на вас?
— Так, у них багато її було. За тією адресою, яку вони запитали, я проживав у 2008—2010 роках, але не був там зареєстрований, не мав офіційного договору оренди, пару разів на ту адресу отримував конеспонденцію від суду. Тобто в них вже на кожного було певне досьє.
Фізичний тиск не застосовували. Поспілкувались і мене повернули в наметове містечко.
Який вигляд був у цього наметового містечка?
— Містечко в містечку. Був зовнішній периметр і внутрішній. Внутрішній — це і є саме наметове містечко. У кожному наметі визначили старшого. Керівник цього наметового містечка полковник за званням, але хто він, я не знаю. Нас запевнив, що з військовополоненими поводитимуться відповідно до Женевських конвенцій. Він зауважив, що містечко тільки створюється, ми маємо допомагати його розвивати. Внутрішній периметр, де ми перебували — наша територія. Головне — не порушувати правил та не підходити до колючки.
За нашим периметром були адміністративні споруди, кухня. Їдальня була на нашій території, готову їжу нам заносили. У нас на території не було охорони, вона вся розміщувалась за периметром. Приходили до нас тільки, коли ми харчувалися, коли нас виводили до вбиральні і т. п.
Скільки загалом було військовополонених?
— Складно сказати, але більше сотні точно. У кожному наметі від 12 до 15 осіб.
Скільки наметів?
— Якщо не помиляюсь, було три ряди по 5—6 наметів. Великі намети обладнані буржуйками, в них ліжка з матрацами та ковдрами (не нові, але в досить нормальному стані). Коли не топити, то досить холодно було. Спочатку не було чим топити, але потім нам стали підносити. Ми топили і грілись. Харчування було більш-менш нормальним, але часу поїсти давали дуже мало, буквально хвилину. Перед тобою гарячий суп, гаряча котлета чи ще щось і чай і ти за хвилину повинен все це вкинути в себе.
У тому наметовому таборі ми заповнювали картки військовополонених, проходили первинний медичний огляд. Приїздили слідчі, представники контррозвідки і спілкувалися вибірково з полоненими. Якоїсь конкретної задачі встановити причетність чи приналежність нас до якогось підрозділу чи когось знайти не було. Вони просто спілкувалися з нами.
Вони шукали тих, хто, на їх думку, міг вчиняти воєнні злочини?
— Ні. Я думаю, що на той момент вони розуміли, що таких не знайдуть. Бо ті обставини, за яких люди потрапили до полону, зовсім не відповідали тим нормам, які їм потрібні.
За декілька днів нас завантажили до автозаку і повезли до Курська. Те, що ми саме в Курську, дізналися тоді, коли нас доставили до Курського СІЗО. Там уже почалося “найцікавіше”…
Це перша частина інтервʼю з колишнім військовополоненим Євгеном Дідківським, у другій ми розкажемо про його перебування в Росії, про щоденне побиття, примушування співати російський гімн і вчити вірші про Леніна.
