Їхали в шкільних автобусах – стали заручниками. Росія десятий місяць утримує в неволі цивільних водіїв
Чотирьох водіїв шкільних автобусів із Миколаївщини затримали у Маріуполі 12 квітня. Про їхнє викрадення МІПЛ уже писала. Утім чоловіки досі перебувають у заручниках. Розповідаємо про те, що з ними сталося і де вони можуть перебувати.
Опинилися в Маріуполі
Усі четверо чоловіків, а це Володимир Андросович (62 роки), Віталій Профатилов (54 роки), Віталій Кузнєцов (37 років) і Василь Маланчук (55 років), мешкали в різних населених пунктах Баштанського району Миколаївської області, працювали в системі освіти. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, їх зобовʼязали возити мобілізованих до пунктів призначення.
«Батько жив у селі Улянівка, це за 25 км від Нового Бугу. Йому повідомили, що має везти біженців із Баштанки до Нового Бугу. Але коли батько приїхав у Баштанку, там дали інше завдання – везти мобілізованих, – згадує Людмила Діброва, донька Володимира Андросовича. – Спочатку він мав довезти військових до Нового Бугу, але начальник військкомату повідомив, що мають поїхати далі».
З Нового Бугу їхали чотирма автобусами. Одним керував Андросович, іншими трьома – Віталій Профатилов з міста Новий Буг, Віталій Кузнєцов із села Пришиб і Василь Маланчук із селища Березнегувате. Останній сів за кермо добровільно – замість іншого водія, який був закріплений за відповідним автобусом і відмовився їхати.
Отже, четверо водіїв шкільними автобусами повезли мобілізованих. За словами рідних, це були військовослужбовці 36-ї бригади морських піхотинців. «На півдорозі до Миколаєва їх розвернули, бо там, у Миколаєві, було гаряче, туди не можна було заїхати. Вони поїхали у Маріуполь», – розповідає Ольга Профатилова.
«Він нам сказав: «Ми до Кривого Рогу. Відвеземо, і на вечір¸ думаю, будемо вдома», – згадує Маргарита Ковальчук, сестра Віталія Кузнєцова. – Потім телефонує нам пізніше і каже: «Щось, дивлюся, ми не в Кривий Ріг їдемо». Ще згодом, уже вночі, повідомляє: «Ми щось вже аж під Волновахою, бо бачу, що знак проїхали». Так приїхали у Маріуполь».
З Маріуполя виїхати вже не змогли
У ці дні за Маріуполь розгорнулися жорстокі бої. Місто зазнавало масованих ударів російської армії. Одним із місць оборони українців став Маріупольській металургійний комбінат імені Ілліча. Приїхавши до міста разом із військовими, цивільні водії повернутися вже не змогли.
“Коли приїхали у Маріуполь, батько сказав, що спочатку висадили мобілізованих, – розказує Людмила Діброва. – Місто було в оточенні російських військ. 28 лютого завод імені Ілліча вже сильно обстрілювали. Автобуси виїхати назад вже не змогли. За ними приїхав БТР, їм показали, куди заїхати. Вони їхали за БТРом на великій швидкості, незважаючи на погану дорогу. Їх провели на завод. Там були бункери. І от з 28 лютого вони перебували на заводі Ілліча, який має протяжність 25 км. Там же, на заводі, були і військові 36-ї бригади. Але зі слів батька я розумію, що водії були розташовані окремо від військових».
Рідні водіїв повідомляють, що чоловіки воліли повернутися додому, хотіли на цих же автобусах допомогти евакуювати місцевих жителів, але такої можливості не було.
«Вони були в оточенні, але знаходили точки, десь вибиралися, звідки телефонували нам. Казали, що хотіли допомогти вивезти людей і самі виїхати, але їм не вдавалося. А по телевізору ми бачили, що до них їде допомога із Запоріжжя, що в такому-то місці буде точка збору для евакуації, що для цього задіють і приватні машини, і шкільні автобуси. Ми сподівалися, що їм вдасться виїхати, допомогти людям. Повідомляли їм телефоном, звідки можуть дозволити виїзд, де люди збираються. Але кілька разів коридор скасовували через обстріли», – говорить Людмила Діброва.
Головне – вижити
Опинившись у незнайомому місці, оточеному російськими військовими, водії зрозуміли, що головне їхнє завдання – вижити.
«Брат розказував, що в ангарах ховалися, – ділиться Маргарита Ковальчук. – Пам’ятаю, він мені зателефонував десь, напевно, в ті дні, як драмтеатр бомбили. Казав, що дуже багато жертв. Далі ще страшніше там почалося. Казав, якщо раніше могли хоч вийти десь води собі набрати, а зараз «сидимо і не висовуємося, бо голову важко підняти. З усього, що можна, стріляють – і авіація, і що хочеш». В ангар, де стояли автобуси, потрапив снаряд, брат надіслав мені фото свого автобуса з того ангару».
Автобус з ангару
«Туди, де вони перебували, приходило багато військових, спілкувалися, чай пили. На початку квітня їх взяли у кільце, потім окупантів відкинули на 5 км. І знову взяли у кільце. На завод постійно прилітало, вони були під постійними обстрілами, в тому числі з авіації. Батько казав, що наші військові добре воюють і що, якби не авіабомбування, то вони б впоралися і не було б такої великої кількості загиблих. Хлопці відбивалися, розуміли, що їх беруть у кільце, але до останнього сподівалися на підмогу, вірили, що зможуть вибратися», – говорить Людмила Діброва.
«Мій чоловік вже пенсіонер за вислугою років (пенсіонер МВС). Стан здоров’я у нього тяжкий, купа хвороб. Я знаю від інших людей, що у нього, поки перебував там, стався інфаркт і обморожені кінцівки», – зазначає Ольга Профатилова.
Жінки повідомляють, що у водіїв також були проблеми з харчуванням.
«Їх не поставили на облік до будь-якої військової частини. Через це на них не було розраховано харчування, – ділиться Людмила Діброва. – З кимось товаришували, просили їжу, щось собі варили. В останні дні спілкування з батьком я зрозуміла, що там, окрім них, були й інші цивільні. Він якось казав, що їх дев’ятеро».
«Їсти, казав, була у них там якась одна гуманітарна допомога. А 4-го квітня у них трохи консервів залишалося, і все, – розповідає Маргарита Ковальчук. – Потім, як росіяни їх взяли, то виклали відео з інтерв’ю з ними, де брат розповідав, що у них уже не було чого їсти».
Аби зателефонувати рідним, доводилося бігти 500 метрів під обстрілами
Родичі водіїв розповідають, що намагалися весь час бути з ними на зв’язку, але зв’язок зникав.
«Батько намагався хоча б один раз на день телефонувати. А в березні днів на десять зв’язок зник. Останніми днями, коли окупанти вже близько підійшли до заводу, їм доводилося бігати по 500 метрів під кулями до місця, де ловився зв’язок», – говорить Людмила Діброва.
«Останній раз вони телефонували 4 квітня, – згадує Ольга Профатилова. – Зв’язок був дуже поганий. Мій чоловік тільки і встиг сказати: «Алло, алло». І все, зв’язок із ним обірвався».
За словами Маргарити Ковальчук, коли минуло близько тижня, вони розпочали пошуки чоловіків. А потім в інтернеті побачили відео, на якому було видно, що водіїв утримують в Оленівській виправній колонії.
У заручниках
Російські військові затримали водіїв 12 квітня разом із частиною 36-ї бригади. Про це їхні рідні дізналися з соціальних мереж. «У телеграм-каналі росіяни виклали фото Андросовича і мого чоловіка, – розповідає дружина Віталія Профатилова. – При цьому підписали, що вони військовополонені, з присвоєним номером кожному. Кузнєцова і Маланчука не було, але пізніше виклали і їхні фото, і теж вказано, що вони військовополонені. Також виклали відео з Оленівської колонії, де показували полонених. На відео їх багато, вони у дворі колонії стояли. В перших рядах я побачила свого чоловіка, впізнала його за одягом. На тому ж відео, хоча і погано видно було, але впізнали Андросовича і Кузнєцова – позаду мого чоловіка стояли. Вони дуже змінилися, страшні були. Ось так ми їх знайшли. Пізніше в іншому російському телеграм-каналі виклали списки цивільних, яких затримали росіяни. У цьому списку цивільних ми побачили і чотирьох наших чоловіків. Також там виклали окремо відео з Андросовичем у колонії, але з якої колонії і де вони зараз перебувають, ми не знаємо. Деяким хлопцям, яких уже обміняли, ми показували фото наших водіїв, але їх ніхто не знає».
Віталій Профатилов
«У телеграм-каналі з’явилося фото батька, – ділиться донька Володимира Андросовича Людмила. – У нього в руках була табличка з написаними його почерком прізвищем і датою народження. Потім побачили відео, як їх затримували. Також є відео, де він перебуває в колонії в такому ж одязі, що й військовополонені. З того часу минуло вісім місяців, від батька не було ні листа, ні телефонного дзвінка. На останньому відео дуже боляче на нього дивитися – він дуже схуд, хоча до цих подій важив 90 кг».
Володимир Андросович до і після затримання
Людмилі Дібровій також невідомо, де зараз перебувають водії.
«Спочатку він був у Оленівці. Потім, як звільнили 32 водіїв (мова про водіїв-волонтерів, звільнених з Оленівської колонії 15 липня 2022 року – МІПЛ), я надіслала їм фото з телеграм-каналів. Мені відповіли, що на початку травня батька вивезли з Оленівки. Подальше його місце перебування невідоме»,– говорить вона.
Для кожної з родин водіїв ці події стали важким випробуванням.
«Мама за цей час дуже схудла, хворіє, – зізнається Людмила Діброва. – Нас у родині кілька дітей, наймолодшому брату – 16 років. Він пізня дитина, був у дуже тісних стосунках із батьком: і на риболовлю ходив із ним, і всюди, а тепер дуже важко переживає, що батька поруч немає».
Війна торкнулася родин водіїв і безпосередньо у Баштанському районі, коли росіяни намагалися окупувати Миколаївську область.
«Брат жив у селі Пришиб. Воно нещодавно було на лінії фронту. Сусідня Снігурівка, що за 15 км, була під окупацією. Наше ж село росіяни взяли у напівкільце, обстрілювали його. Десь 15-16 травня в братову хату два прильоти було – дах знесло, одні стіни залишилися. Але дах батько трохи підлатав», – розповідає Маргарита Ковальчук.
Будинок Віталія Кузнєцова
У пошуках рідних три жінки об’єднали свої зусилля. Разом шукають і четвертого водія – Василя Маланчука, в якого немає рідних.
Василь Маланчук
Жінки зазначають, що коли дізналися про утримання чоловіків разом із військовими, відразу ж звернулися до відповідних державних органів – поліції, СБУ, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міжнародного комітету Червоного Хреста. За непідтвердженою інформацією від звільнених осіб, водіїв із Миколаївщини вивезли до Росії. Можливе місце перебування – Курська колонія № 1.
«Звертаємося всюди, але між державними органами є неузгодженість. Ніхто не може підтвердити, який статус мають наші рідні. Сумно, що коли державі було потрібно, наші чоловіки виконали свій громадянський обов’язок, а зараз держава нічим їм не може допомогти. Вісім місяців я намагаюся повернути батька додому, але оскільки він цивільний, то кажуть, що механізму для його повернення, для обміну немає», – нарікає Людмила Діброва.
Незважаючи ні на що, жінки сподіваються, що чоловіків нарешті звільнять. На підтримку водіїв, незаконно затриманих росіянами, в центрі Києва, на проспекті Володимира Івасюка (колишній проспект Героїв Севастополя), встановлений банер. «Сподіваємося, що банер, який ми повісили, приверне увагу до історії наших рідних», – висловлює надію Маргарита Ковальчук.
Банер, встановлений на проспекті Володимира Івасюка
