Свідчення під катуваннями: як у Таганрозі вибивають зізнання у тероризмі
“Я не згоден із рішенням суду, оскаржуватиму, вважаю себе невинною людиною, яку притягнули до кримінальної відповідальності. Я — солдат, виконував накази держави Україна. Ні про що не жалкую, ні в чому не каюсь”. Таку позицію вже після оголошення вироку про 20 років тюрми український солдат Олександр Максимчук озвучив “Медіазоні”, російському інтернет-виданню, яке пише про суди в РФ.
Заява Максимчука — чи не перший випадок, коли засуджений в Росії український військовополонений наважується публічно говорити про незгоду з обвинуваченням і боротися за себе. Ба більше, перебуваючи під вартою, він публічно розповідає про катування в полоні.
Весна у Маріуполі
“Ні про що не хвилюйся, все буде добре”, — повторював 30-річний Олександр Максимчук своїй дружині Наталії напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Молода жінка дуже хвилювалася, проте виїжджати з Маріуполя категорично відмовлялась.
“А потім Сашу викликали на службу. Він поцілував нас із сином, сказав, що не знає, коли повернеться”, — згадує дружина.
Бої за Маріуполь почались у перший же день російського вторгнення, місто швидко опинилися в оточенні. Наталія разом із дворічною дитиною та родиною сестри перебували разом.
“Їжі вже майже не було, на вулиці холодно. Готували на вогнищі у дворі. Потім у наш двір прилетіла ракета, будинок пошкодило, загинули люди, які готували біля вогнища, — розповідає Наталя. — Ми з сестрою спустилися у підвал. Там були три доби. Мій син плакав, він був на грудному вигодовуванні, але для того, аби з’явилося молоко, я мала пити щось тепле, а теплого не було. Люди у підвалі нервували, кричали на мене, що не можу заспокоїти дитину, казали, що самі її заспокоють. Це страшно. Ми весь час боялися, що по нас прийдуть росіяни. Врятувала мама. Вона прийшла у Маріуполь із села. Шукала по підвалах. Одного дня зайшла на наш поріг, запитала, чи є тут дівчата з маленькою дитиною. Я так кричала: “Мамо!”, не могла дихати”.
Виїзд із Маріуполя був заблокований, дороги заміновані, але жінки таки змогли вийти з міста. “Я одразу почала шукати чоловіка, новин про нього не було. Пізніше Саша зателефонував із чужого телефона. Наполягав, щоб ми їхали з окупації. Я не хотіла, — продовжує дружина азовця. — Думала, раптом він прийде”.
Зрештою вона поїхала в Запоріжжя. Дорога була складною, найбільше хвилювалась через фільтрацію: напередодні окупанти вже приходили до будинку.
Полон і “барак 200”
У день виходу з “Азовсталі” Олександр Максимчук знову зателефонував дружині. Сказав, що живий, їх виводитимуть у полон. Завод армієць залишив 20 травня, виходив останнім разом із командирами “Азову”.
“Я думала, наша влада має план, як повернути з полону усіх захисників Маріуполя. Думала, що це план порятунку, бо заяви були дуже гучні. Вся Україна думала, що скоро азовці будуть на вільній території”, — резумує Наталія.
Згодом Олександр зателефонував із полону. Де саме перебуває, не сказав, але Наталія швидко здогадалась, що азовців відвезли у Волноваську колонію № 120, більш відомої як Оленівська. Утримували їх у загальному бараку, а 27 липня 2022 року Максимчука разом із ще 192 азовцями перевели в окремий ангар на промисловій території колонії. У ньому в ніч із 28 на 29 липня стався вибух, загинуло понад 50 полонених. Максимчук отримав важке поранення голови, його відвезли у лікарню.
“Прокидаюсь зранку — новини: у колонії стався вибух, ймовірно, загинули азовці. І відео з трьома хлопцями. В одному я впізнала Сашу. Він лежить на закривавленому простирадлі. У нього запитують: “Як тобі екстракшн?” — “Поки не дуже”, — відповів”, — говорить дружина Олександра Максимчука.
Олександр Максимчук у лікарні Донецьку після важкого поранення в Оленівській колонії, де сталися вибухи. Фото: скриншот із Telegram
Що відбувалося далі, Наталія не знала, зв’язку з чоловіком не було. За непідтвердженою інформацією, після лікарні його перевели у СІЗО № 2 Таганрога в Ростовській області.
Навесні 2024-го Олександру дозволили написати листа рідним. У ньому він повідомив, що сидить у СІЗО № 1 Ростова-на-Дону, триває слідство, буде суд, провину визнавати не хоче, розуміє, що отримає великий строк. “Стоятиму з гордо піднятою головою. Вони не мають права мене судити”, — цитує дружина слова чоловіка.
Процес у Південному окружному військовому суді розпочався влітку. Прокуратура звинуватила Олександра Максимчука, як й інших азовців, у тероризмі. Відбулося лише одне судове засідання, на ньому Олександр заявив, що не згоден із обвинуваченням. Він також відмовився від призначеного Росією адвоката.
У жовтні Олександра повернули у Таганрог. На той момент правозахисники вже знали: у цьому місці військовополонених катують із особливою жорстокістю, аби ті визнавали причетність до злочинів, яких не вчиняли.
Катівня Таганрог
Дванадцятого грудня 2024 року “Медіазона” оприлюднила аудіофайл із заявою Максимчука. У ній він розповідає про те, що відбувається в СІЗО № 2 Таганрога:
“Коли я був у Таганрозі, то спеціально голодував. Пам’ятаю, з історії вчили, що давньоримські імператори роздавали плебеям хліб і влаштовували у Колізеї побиття, аби не було бунтів та всяких революцій. Це недарма, оскільки голодна людина здатна на все. Тому я свідомо у Таганрозі голодував і заперечував, просив перенести відеоконференцію на більш пізній строк. Мене катували, знову били, я голодував. До мене застосовували всі мислимі та немислимі способи тиску. Двічі піддавали катуванням: побили, на мене морально-психологічно впливали із застосуванням спецзасобів — портативних електрошокерів. Це все було зроблено з метою, аби я визнав “Азов” терористичною організацією, який не є такою”.
Ці слова Максимчука російські журналісти оприлюднили вже після оголошення вироку у відкритому судовому засіданні. Напередодні ж слухання були закритими — своє останнє слово Олександр виголошував лише перед суддею, без зайвих вух і очей. Зробити засідання закритими суддя, ймовірно, вирішив після того, як у жовтні і листопаді під час судових онлайн-включень Максимчука із СІЗО він ще й ще говорив про катування в СІЗО № 2 Таганрогу. Так, 17 жовтня він поскаржився, що через побої отримав струс мозку, продемонстрував суду гематомі на лобі і попросив викликати йому швидку допомогу. А 19 листопада додав деталей: після повернення з Ростова його катували електричним струмом, били водопровідними трубами, кулаками, ногами, зав’язували очі і руки скотчем, підвішували вниз головою. Під час катувань він кілька разів непритомнів. Від полоненого вимагали, аби в суді він визнав вигадану провину, розкаявся і відмовився від свого адвоката.
Після таких зізнань суддя закрив засідання від громадськості.
СІЗО № 2 у Таганрозі, де катують українських військовополонених. Фото: відкриті ресурси
СІЗО № 2 Таганрога — місце, де від початку повномасштабного вторгнення Росія утримувала захисників Маріуполя, зокрема морських піхотинців та бійців “Азову”. Всіх полонених тримали інкомунікадо, тобто без підтвердження місця утримання та з забороною зовнішніх контактів. Там військовополонених і цивільних утримували в нелюдських умовах, били і катували. Велика кількість бранців згодом стали обвинуваченими у кримінальних справах щодо тероризму або порушення законів та звичаїв війни.
“Це фабрика отримання зізнань. Нікому не важливо, хто ти і що робив насправді, за тебе все напишуть. І вийде, що ти — або воєнний злочинець, або терорист, але аж ніяк не військовополонений”, — розповідає МІПЛ Сергій, колишній військовополонений, чиє прізвище ми не називаємо з міркувань безпеки.
Він говорить, що впродовж 2022 — 2023 років був свідком і жертвою катувань:
“З кожної камери щодня забирали людей на перший поверх. До мене теж дійшла черга. Привели у якесь приміщення. Кажуть: “Тебе вже твої здали, ми все знаємо, розповідай”. Починають бити”.
— Щось ти не хочеш говорити, — кричать. А сказати нема що. Відвели у катівню. Це така спеціальна кімната, можливо, не одна, поряд із кабінетами слідчих. Кинули на підлогу, тримають згори, розряжають на мені електрошокер. Я валяюсь на підлозі, мене б’ють та кричать:
— Розповідай!
— Що?!
— Злочини.
— Та я вже все розповів!
— Ще раз розповідай, — наказують і продовжують бити. Я почав вигадувати. Але обережно, аби не заплутатися у деталях. Почали менше бити. А потім кинули в камеру.
За деякий час прийшли наглядачі та співробітники ФСИН. Олександра знову забрали з камери, побили кийком:
— Памʼятаєш, що розповідав? Нічого не забув, щось нагадати?
— Ні, нічого не забув.
— Скажеш, що ти стріляв по танку з автомата і вбив цивільного.
— Гаразд.
Чоловіка повели у кабінет на першому поверсі. Там був слідчий із Ростова.
“Раніше я вже бачив його обличчя. Він дав мені шоколадку, сигарету і сказав: “Все, розслабся, тебе вже чіпати ніхто не буде, розповідай, що сталося”. Я розповів свою версію, як ніби вбив цивільного. Підписав папери, які саме — не знаю, верхівку з даними слідства затулили рукою. Там усі надають потрібні “зізнання”, — говорить свідок. — До кожного шукають підходи.
Сергія обміняли навесні 2023 року. Він переконаний: коли б не обмін, опинився би на лаві підсудних, як і десятки його побратимів.
Суди над азовцями
Ще 2 серпня 2022 року Верховний суд РФ визнав “Азов” терористичною організацією та заборонив його діяльність на території країни. Після боїв за Маріуполь та масової здачі в полон азовців, які боронили місто, Росія з особливим завзяттям формує з “Азову” спотворений образ “неонацистів”. Російські медіа цитують суддю, який зачитував рішення про визнання “Азову” терористичною організацією: “Рішення підлягає виконанню негайно, не чекаючи набрання чинності”.
МІПЛ відомо, що з весни 2024 року судді одного з ростовських судів почали обирати полоненим азовцям, які сиділи в СІЗО № 2 Таганрогу інкомунікадо, запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою. Це стосувалося кількох десятків азовців. Тобто після двох років полону і катувань російська система вирішила офіційно оформити з ними відносини як із особливо небезпечними армійцями, які мають сидіти за ґратами. Після цього їх почали відправляти у слідчі ізолятори Ростова. Спочатку — у СІЗО № 1, згодом — у СІЗО № 5. Наступний крок — суд. Наприкінці весни — влітку 2024 року однакових справ про тероризм, у якому звинувачували азовців, стало кілька десятків.
Таким чином російське обвинувачення змінило практику: якщо влітку 2022-го воно оголосило про один великий процес над азовцями, але схибило — на лаві підсудних замість бойвих солдат опинились кухарки та колишні водії, кінолог бригади. Нині ж це багато окремих процесів. І в кожному з них обвинувачений зазвичай визнає провину.
Військовополонений Олександр Максимчук бере онлайнучасть у судовому засіданні в Росії. Фото: Медіазона
За російськими законами підсудний може вибрати один із трьох способів розгляду справи: особливий порядок, розгляд суддею одноособово або трійкою суддів. Особливий порядок, який прокуратура пропонує українським військовополоненим, передбачає визнання провини обвинуваченим, погодження з показаннями, даними на досудовому слідстві (їх зачитують у суді) та відмову від додаткових запитань. Це така собі угода зі слідством на етапі судового розгляду. Як наслідок — обіцянка швидкого обміну, тому всім полоненим українцям росіяни рекомендують не затягувати процес.
Так було і з Олександром Максимчуком. На етапі слідства він також погодився з обвинуваченням та попросив про особливий порядок розгляду. Утім у суді військовополонений заявив протест. Розмови з прокурором, який не очікував такого, — мовляв, ви ж хотіли додому, то подумайте — Олександра не переконали. Натомість азовець через співкамерників знайшов собі адвоката і попросив захищати його безкоштовно. Він знав, що від індивідуальної заявки адвокат навіть у РФ не може відмовитися.
“Я вже два з половиною роки перебуваю у місці позбавлення волі. Я так звик до нього, що навіть не уявляю, як це бути вільною людиною, гуляти по вулиці, я не знаю, що люди роблять, як це мати телефон, ноутбук, дім, собаку, родину. Тож мені особливо не має чого втрачати”, — сказав Максимчук пʼятого грудня.
Правова оцінка
Андрій Яковлєв, адвокат, керуючий партнер АО “Амбрела” та експерт Медійної ініціативи за права людини з Міжнародного гуманітарного права, зауважує, що для швидкого засудження українських військовополонених російські суди змінили значення терміну терористична діяльність. Тепер їхні обвинувачення стосуються не фактів вчинення терористичних дій, а принципів свавільного внесення до списку заборонених організацій, що за законами і звичаями війни мають право брати участь у бойових діях, перебуваючи у складі Збройних сил України.
“Ми бачимо ситуацію, коли у повній відірваності від законів війни, приналежність людини до тієї чи іншої частини ЗСУ інтерпретується Росією як участь у терористичної діяльності. І для цього їм достатньо рішення Верховному суду РФ, який вносить той чи інший підрозділ до списку терористичних організацій, — підкреслює Яковлєв. — Саме так у цей список потрапив окремий загін спеціального призначення “Азов” військової частини 3057 Національної гвардії України, а також інші підрозділи ЗСУ. Тобто участь багатьох українських підрозділів в оборонній операції ЗСУ росіяни вважають участю в терористичній діяльності. І це нонсенс”.
Після того як Росія внесла “Азов” до списку терористичних організацій, засудження особового складу бригади за цим обвинуваченням неминуче.
Утім з погляду Міжнародного кримінального права такі судові процеси незаконні і є воєнними злочинами, оскільки військовополонених не лише засуджують за участь у бойових діях, що заборонено, але й позбавляють права на справедливий суд.
“Нелюдські умови утримання полонених, постійне катування не залишає полоненим вибору, вони самообмовлюють себе, аби хоч трошки зменшити катування, — додає Андрій Яковлєв. — Такі свідчення не можуть сприйматися як докази. Російські суди настільки залежні від влади, настільки ігнорують міжнародно прийняті принципи судочинства, що судові процеси та їх вироки не мають нічого спільного з правосуддям. Ба більше, вони здатні ще більше погіршити долю військовополонених. Їх неможливо оскаржити: все, чого можуть домогтися обвинувачені та їхні адвокати, так це незначного помʼякшення умов утримання”.
Експерт вказує і на інші очевидні хиби судових процесів над азовцями в Росії. Одна з ключових — це показання свідків, яких залучає обвинувачення. Вони говорять лише те, що хоче почути прокуратура, їх не викликають у суд, їхні слова просто зачитуються. При чому не самі свідчення, а протоколи, письмово складені слідчими. Також на такі процеси не допускають вільних слухачів, а адвокати де-факто виступають у ролі прокурорів.
“Обвинувачені також часто відмовляються свідчити у суді. Додайте до цього решту порушень і ви зрозумієте, чому судді так швидко ухвалюють потрібні обвинуваченню вироки. У таких судах взагалі не відбувається перевірки обвинувачення. Всі його учасники заздалегідь занають результат, а сам процес перетворюється на фарс, де реальним є тільки покарання”, — резюмує адвокат Андрій Яковлєв.
Адвокат Андрій Яковлєв, експерт з Міжнародного гуманітарного права
“Саша пішов на такий відчайдушний крок, бо це боротьба за справедливість. Він так звик, — говорить Наталія, дружина Максимчука. — У 14 років чоловік втратив батьків. Говорив, що пішов у військо, тому що не було прикладу батька. Тільки в армії міг набратися мужності, брати з когось приклад. Він дуже принципова та вперта людина. Він захищав Україну, покинув свою сім’ю, аби рятувати країну, за що його судити? І він завжди вважав, що Батьківщина від нього не відвернеться”.
За кілька годин після оголошення вироку Олександра Максимчука знову етапували у Таганрог. Що відбувається з ним у цій закритій в’язниці, ані рідні, ані адвокат не знають — доступ отримати у це СІЗО неможливо.
Нині Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону слухає кілька справ азовців, які боронили Маріуполь. Російська прокуратура обвинувачує їх в “участі у терористичній спільноті” (ч. 2 ст. 205.4 КК РФ) та “проходженні навчання з метою здійснення терористичної діяльності” (ст. 205.3 КК РФ).
Матеріал підготовлено завдяки підтримці Міністерства закордонних справ Нідерландів
