Інші воєнні злочини

Убивства та терор в Ізюмі: з часом свідчень про воєнні злочини більшає

Сьогодні, коли говорять про Ізюм, у голові зринають картини масового поховання у сосновому лісі. Але Ізюм – це не  тільки дерев’яні хрести в лісі. Ізюм – це історії людей, які втратили своїх рідних і продовжують їх шукати. Людей, яких російські військові викрадали і катували. А ще – це історії зруйнованих будинків і тих, хто загинув у власному домі

Команда МІПЛ побувала в Ізюмі, щоб почути ці історії та побачити, як місто живе після деокупації. 

Тіла продовжують знаходити в підвалах будинків


Дорога з Харкова до Ізюму займає близько двох годин. Їдемо через кілька населених пунктів, деякі з них – без жодного вцілілого будинку.

Подекуди на узбіччях лежать рештки потрощених машин. Сама траса – у слідах, які залишила по собі важка військова техніка. У лісі на під’їзді до міста триває розмінування.

Спершу зустрічаємося з представником ДСНС. Рятувальники саме повернулися з виклику. В одному зі зруйнованих будинків знайшли тіло жінки, яка загинула внаслідок артилерійського обстрілу.

Тіло жінки пролежало під завалами власного будинку кілька місяців. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

«Тіло жінки 1938 року народження пролежало у підвалі зруйнованого будинку кілька місяців. Сусіди не були впевнені, що в цьому будинку хтось жив на момент окупації, тому на той час його ніхто не перевіряв. Після деокупації ми перевіряємо всі будинки, де під завалами міг хтось перебувати», – говорить один із рятувальників.

Також він розповідає про два зруйновані будинки, де загинуло найбільше людей, тож ми вирушаємо туди. 

Люди продовжують жити в зруйнованих будинках


Рухаємося в бік центру. Ізюм поділений на дві частини річкою Сіверський Донець. На початку вторгнення міст, що сполучав береги, підірвали, тож обидві частини Ізюму були ізольовані одна від одної. Потрапити на протилежний берег можна було лише пішохідним мостом, але це було вкрай небезпечно, оскільки міст обстрілювали.

Пішохідний міст, яким можна дістатися іншої частини міста. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Зараз через річку облаштували понтонну переправу – це єдина можливість дістатися центру транспортом.

Перше, що бачимо, минувши тимчасову переправу – зруйновані житлові будинки і вщент вигорілий торговельний центр. 

Зруйновані будинки в центрі Ізюму. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Більшість багатоповерхівок без вікон із обгорілими фасадами, від кількох приватних будинків залишився лише фундамент. 

Попри апокаліптичні картини, на вулиці вирує життя. У місті немає ані електрики, ані газу, ані водопостачання. Зв’язок ледь працює. Більшість магазинів зруйновані. Тож люди збираються на вулицях в очікуванні гуманітарної допомоги. Дехто просто прогулюється чи займається особистими справами, щоб не сидіти в напівзруйнованих помешканнях. 

Натрапляємо на пана Андрія, він порається в гаражі, який ззовні посічений осколками. Якась жінка в цей момент викидає у смітник уламки скла.  

Гараж, посічений осколками. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

«У мене в сім’ї два інваліди першої групи, обоє на візках. Ми весь час сиділи в підвалі, дихати було нічим. Води не було, треба було ходити набирати. В квартирі не висидиш, двері вибиті, вікон немає. Мій брат, він два рази брав участь у паралімпіаді з настільного тенісу на візках, у нього був дорогий тенісний стіл. Довелося його розібрати, розпиляти і позакривати вікна. Ну, а що робити? Меблі, стільці – все порубали на дрова, щоб палити», – розповідає про перші місяці окупації пан Андрій, перебираючи в гаражі речі.

За кілька метрів від гаражу – п’ятиповерхівка, для життя будинок не придатний.  9 березня росіяни скинули на нього авіабомбу, два під’їзди перетворилися на руїни. Єдине життя, яке тут зустрічаємо – це чорна вівця, її шерсть обгоріла, тварина дуже налякана, тому втікає, щойно ми наближаємося.

На згорілому балконі спить кішка – мабуть, раніше тут була її домівка. 

Кішки досі живуть у зруйнованому будинку. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Рухаємося далі, до ще одного будинку, який так само 9 березня знищила російська авіація. У ньому загинуло близько 50 людей. Бомбу скинули в центр будинку, другий і третій під’їзд знищено, саме там у підвалі загинуло найбільше людей. 

Дорогою зустрічаємо пані Тетяну, вона гуляє разом зі своїм собакою Борою. Спершу жінка неохоче з нами спілкується, але поступово спогади виринають назовні. 

У цьому будинку жінка жила разом із чоловіком. Від їхньої квартири залишилися лише люстра і ліжко. Жінка сподівається, що серед уламків знайде ікону, яка дісталася їй від матері. Іконі понад 90 років. 

9 березня росіяни скинули бомбу на житловий будинок. Загинуло понад 50 людей. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Пані Тетяна просить нас піти за нею, хоче дещо показати. Дорогою розповідає, як вони жили під час окупації. 

«Наші чоловіки ходили на річку, лід рубали, щоб вода була. У нас у підвалі була двомісячна дитина. Коли все трохи заспокоїлося, ми її хрестили в підвалі. Весь центр зруйнований авіабомбами. Ми коли чули цей звук свистячий, усіх паралізувало. Навіть собаку, я йому валідол давала. Ви навіть не уявляєте це відчуття, коли тобі за рік 70, а ти сидиш у підвалі і не знаєш, що буде далі». 

Жінка приводить нас до кількох фотографій. Це меморіал для однієї сім’ї, яка загинула в цьому будинку. 

Кілька сімей загинули у підвалі зруйнованого будинку. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

«Це подруга їхня зробила, у них нікого не залишилося. Люда, Юра, маму я не знала, вона не тут жила, а син із Харкова приїхав. Вони всі в підвалі були. Думали, що в Ізюмі буде спокійніше». 

Жінка з усмішкою розповідає про те, яким чудовим був будинок до війни. Люди облаштували тут клумби: «Жінки змагалися, в кого гарніші квіти». Зараз усе закидане уламками, а замість цілого будинку — дві пошматовані частини. 

«На першому поверсі була пара молода, навіть фрагмента тіл не знайшли. Усе вигоріло, навіть плитка», — згадує пані Тетяна.

Того дня, коли сталася трагедія, жінка вирішила піти на роботу — там бомбосховище. Чоловік Тетяни залишався в приватному будинку по сусідству. Той будинок теж постраждав, чоловіка придавило дахом, що обвалився. Зараз із чоловіком усе гаразд, подружжя продовжує жити в тому напівзруйнованому будинку, їхні діти живуть в окупованому Бердянську.

«Учора тут голуб прилетів, він так кричав, ніби плакав. Я думала, що це хтось із людей прийшов, але це був птах, я теж не витримала і розплакалась», — каже наостанок пані Тетяна. 

Людей постійно викрадали


Куди не глянеш — всюди сліди «руського міра». Дорогою нам трапляються люди, котрі в українських військових запитують про своїх зниклих родичів. Нам вони про них розповісти не наважилися. Одні бояться нашкодити, їм потрібен час, щоб усвідомити, що російський терор у місті закінчився. Інші не хочуть зізнаватися, що їхні рідні допомагали росіянам. 

Про те, скільки в місті зникло людей, достеменно не відомо. Через відсутність зв’язку місцеві не можуть зателефонувати тим, кого шукають. Кажуть, що одні могли покинути Ізюм самотужки, інших — викрасти росіяни. Багатьох місцевих окупанти утримували в міському поліцейському відділку та військкоматі навпроти.

Камери у поліцейському відділку, де утримували людей. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Заходимо до поліцейського відділку. Після росіян тут залишилися напис на дверях «Живут же люди» та крадені дивани у кабінетах. У відділок теж влучила ракета, тож частина даху і кілька стін зруйновані. Спускаємося у підвал, де розташовані камери утримання, зі стелі капає вода.

На дверях кількох камер висять блокнотні аркуші, на яких зазначено кількість людей, що там утримувалися. У цих темних закритих приміщеннях утримували цивільних.

З напису на листку стає зрозуміло, що тут утримували чотири людини. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

На території поліцейського відділку також є гаражі, де російські солдати облаштували собі кімнати. На кількох дверях написано «Занято», «Z» і «V». 

Місяць безперервних обстрілів


Далі по вулиці — лікарня, теж пошкоджена. На її території зустрічаємо працівників екстреної медичної допомоги, вони саме оглядають нову карету швидкої допомоги, яку їм пригнали з Харкова. За весь час окупації вони жодного разу не припиняли працювати.

Екстрена медична допомога працювала впродовж всієї окупації. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

«За сім місяців війни у мене не було ще жодного вихідного», — говорить старший фельдшер Сергій Боцман.

Чоловік розповідає, що росіяни ставилися до них із підозрою, але працювати не перешкоджали. Після обстрілів було дуже багато жертв. 

«Спершу росіяни перебували на лівому березі Ізюму, вночі безперестанку обстрілювали місто з авіації. Я ходив на роботу, нарахував 16 трупів, які лежали на дорозі — це ті, хто не встиг сховатися. Після першого місяця війни росіяни почали заходити сюди, в центр міста. Температура повітря підвищилась, тіла почали розкладатися. Їх ховали, де могли: на подвір’ях, у парках. От де помер, там і ховали. Потім росіяни викопували їх і вивозили на цвинтар». 

Внаслідок постійних обстрілів дороги були завалені руйнуваннями, проїхати по них автотранспортом було неможливо. Тож медики забирали поранених, як могли. 

«Одна жінка три доби пролежала під завалами з тілами своїх рідних. Постійно обстріли, шум, майже не було чути, де хтось кличе на допомогу. Але якось сусіди почули. Жінку витягли, вона втратила ногу, — говорить медик. — Ми у поранених навіть прізвища не запитували. Притягнули їх у безпечне місце і одразу бігли по інших». 

Польовий шпиталь у школі


В Ізюмі російські військові облаштовували шпиталі для своїх поранених. Не лише в лікарні, а й в інших будівлях, зокрема у школі, яка розташована на іншому березі. 

Зараз тут безлад. Пересуватись коридорами вкрай складно через уламки скла, розтрощені меблі та розкидані особові справи учнів. У першому кабінеті, до якого заходимо, бачимо приклеєні дитячі листи, адресовані безіменному «русскому солдату». Таких тут безліч, їхній зміст майже нічим не відрізняється між собою. 

У спортзалі та актовому залі знаходимо сліди шпиталю. Підлога тут усипана шприцами, закривавленими бинтами, порожніми ампулами, пакетами з-під фізрозчинів і крові. 

У шкільному спортзалі російські військові влаштували польовий госпіталь. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

В інших кабінетах росіяни жили. Притягнули сюди крадені дивани, банки з консервованими помідорами. 

До школи приходять вчителі. Наталія Володимирівна та Наталя Романівна тут не вперше – намагаються зібрати все, що можна врятувати. Розповідають про своє життя в окупації.

Вчителі збирають документи і речі, які ще можна врятувати. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

«Вони (росіяни – прим. МІПЛ) заселялися в порожні будинки і там жили. Ми свою вулицю відбивали, як могли. Казали, що у кожній хаті хтось живе, то вони нас не чіпали. Коли їх багато заходило, то, звісно, ти вже не міг нічого зробити, але коли  приїхала одна машина, то можна було посперечатися, тоді вони їхали далі», – розповідає Наталія Володимирівна.

Запитуємо у жінок, чи лікували росіяни тут когось із місцевих. Відповідають, що лікували. Коли міст підірвали, дістатися на інший берег, де була лікарня, люди не могли. Тому всіх поранених приносили до школи. Росіяни допомагали усім, людей із важкими пораненнями вивозили у Росію, а ті вже самотужки поверталися в Україну. 

Останній спочинок


«Була велика корупція. Коли з тих будинків, які біля пішохідного мосту, почали діставати людей, то їхнім рідним сказали, що якщо хочете, аби ми їх поховали по-людськи з табличкою, то платіть 8 тисяч гривень. Люди сказали, що самі їх поховають, їм відмовили. Або платити, або поховають під номером. На цвинтар нікого не пускали», – каже Наталя Романівна. 

Прямуємо до місця, де знайдено масове поховання. Нині там лише порожні могили з дерев’яними хрестами. Навпроти лісу – приватні будинки. Запитуємо у людей, чи знали вони щось про ці поховання, чи щось бачили. Відповідають, що боялися виходити на вулицю, бо тут були російські позиції. 

Масові поховання знайшли серед лісу, де росіяни облаштували свої позиції. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

За даними офісу Генерального прокурора України, ексгумували 447 тіл загиблих: 425 цивільних осіб, серед яких пʼять дітей, та 22 військовослужбовці ЗСУ.

За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *