Вісім років в полоні: в Україну припинили повертати бранців “донецької республіки”
У середині 2017 року на окупованій частині Донеччини почалася хвиля арештів “українських шпигунів” і “терористів” — як вважають, через злив інформації про них співробітником СБУ, який переметнувся на бік Росії. Численні арешти тривали впродовж решти 2017-го і всього 2018 року, ще когось дозабирали у 2019-му.
“З кінця 2017 року людей “приймали” постійно”, — згадує колишній полонений Сергій Протасов, який працював дитячим фотографом у Донецьку.
— Тоді, памʼятаю, лише впродовж одного місяця “прийняли” дві групи. Це не було випадково. Тих, хто в моїй справі йшли як подільники, заарештували за пів року після мене.
“Коли мене звільнили, я писав заяву в СБУ, аби та порушила кримінальну справу або, якщо вже така справа є, поінформувала мене про розслідування. Відповідь була, що винного у витоку знайдено, він перебуває в Донецьку”, — каже Протасов.
Сергій Протасова утримували з 2017 по 2022 рік. Фото: сімейний архів
Усіх заарештованих катували: і щоб вибити зізнання, і суто для розваги садистів-слідчих і начальників місць утримання. З другого боку, так звані слідчі і тотально залежні від окупаційних силовиків адвокати переконували затриманих якнайшвидше підписати зізнання, щоб пришвидшити суд і обмін полоненими. Квазісуди розкидувалися щедрими строками — від десяти років ув’язнення. Та на них мало хто зважав: розраховували на швидкий обмін.
Останній перед повномасштабним вторгненням великий обмін полоненими Україна і російська маріонеткова донецька республіка провели у 2019 році, коли десятки заарештованих донеччан ще чекали на так звані судові вироки. Однак і з тих, кого в Донецьку вже засудили, “республіка” віддала не всіх.
“У списках на обмін було багато людей, деяких затримали раніше, ніж мене”, — згадує Андрій Кочмурадов, IT-спеціаліст із Донецька, якого заарештували разом із дружиною Оленою Лазарєвою. Обох засудили до 15 років ув’язнення і обміняли у 2019-му.
— “Коли я потрапив в “Ізоляцію”, дехто там уже сидів кілька місяців. А потім був “суд”, на якому за один день засудли близько 30 осіб. Всі ми нібито мали йти на обмін. Але як сталося, що мене поміняли, а когось ні, я не знаю”.
Андрій Кочмурадов і Олена Лазарєва у російській маріонетковій “ДНР” сиділи за ґратами з 2017 по 2019 рік. Фото: Spektr.Press
З 2020 року обміни полоненими з “республікою” фактично припинилися. Спочатку під приводом епідемії ковіду, потім через повномасштабне російське вторгнення. Після того як 30 вересня 2022 року Росія анексувала частини східних областей, які вона контролювала з 2014 року, домовлятися про обмін полоненими Київ почав безпосередньо з Москвою.
Не тільки донецькі, луганські і кримські, але й запорізькі, херсонські і численні російські тюрми окупанти поповнили вже не десятками, а тисячами нових українських бранців.
У цьому морі біди загубилися острівки двох колоній на Донеччині — чоловічої і жіночої — з кількома десятками тих, хто на “швидкий” обмін чекає вже по сім років. Більшість із них за цей час втратили здоров’я, сім’ї, літніх батьків і надію.
З 2020-го Україна звільнила з полону лише чотирьох цивільних, захоплених до повномасштабного вторгнення: одного чоловіка і трьох жінок.
“Там є хлопці, які вже на межі. Є ті, від кого пішли дружини. За п’ять років вийшов я один. Треба було бачити очі хлопців, коли я йшов, як вони на мене дивилися. Знаю, що коли я вийшов, у них падала планка”, — каже Валерій Матюшенко, який відбув сім років у колонії в окупованій Макіївці, де тримають політичних в’язнів.
Валерій Матюшенко після повернення в Україну. Чоловік перебував у полоні з 2017 по 2024 рік. Фото: Омбудсмен України
День, який не настав
За підрахунками колишніх полонених, з якими поспілкувалася МІПЛ, у колоніях Донецька залишаються близько 50 політичних в’язнів, які потрапили за ґрати до 2022 року. Не всі вони з тієї чи іншої причини є в списках полонених. Про долю кількох в’язнів немає жодної інформації.
Тривалий час ще кілька десятків людей, заарештованих за політичними мотивами, тримали в СІЗО Донецька і Макіївки без “суду”. Після російської анексії, коли на окуповану частину Донеччини прислали російських силовиків, аби ті впроваджували російське кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, справи тих, кого ув’язнили в “республіці”, почали переглядати. У підсумку декого з СІЗО випустили. Так, наприкінці 2022-го на волю вийшов Сергій Протасов, якого заарештували у 2017-му.
“Мені поміняли статтю з “пособництва тероризму” на “участь у терористичному угрупованні”, потім знову на “пособництво тероризму”. В день, коли мене випустили, статтю “пособництво тероризму” поміняли на “неповідомлення про злочин”. Покарання за цією статтею — штраф і до року ув’язнення”, — розповідає Протасов МІПЛ.
Серед інших у 2023 році звільнили Ольгу Мозолевську та Ігоря Міхеєва, яких у 2017-му затримали як підозрюваних у підготовці викрадення одного з командирів бойовиків і які “визнали провину” під час допитів: новий слідчий доказів тієї провини не знайшов.
Ольга Мозолевська лишалась у російській неволі з 2017 по 2023 рік. Потім вийшла на волю і тепер її місце перебування невідоме. Фото: сімейний архів
Утім “достроково” випустити полоненого в Донецьку — не одне й те саме, що передати його Україні в межах обміну: в той час як Міхеєв вийшов на свободу і зміг виїхати з окупації, Мозолевська зникла. Серед колишніх полонених поширена думка, що її знову викрали і кинули за ґрати.
У справі про підготовку викрадення одного з командирів бойовиків було ще чотири фігуранти: сумчанин Станіслав Боранов, луганчанин Олександр Титаренко, донеччанин Володимир Черкас і ще один, невідомий колишнім полоненим і родичам полонених чоловік, якого, ймовірно, вбили під час затримання. Справу Черкаса, Боранова і Титаренка повторно розслідували у 2023 році, всіх трьох пізніше “судили” в Донецьку.
Наприкінці грудня 2023-го Валентина Боранова, мати Станіслава, отримала від нього листа, в якому той писав, що сподівається наступного року повернутися додому.
Станіслав Боранов до затримання (ліворуч) та під час перебування в тюрмі (праворуч). Фото: сімейний архів
У травні 2024-го було останнє судове засідання у цій справі. Родичі вже знали, що трьох чоловіків мають відпустити. Марина Шіфер, дочка Володимира Черкас, приїхала в Україну з Німеччини, де вона збирає вантажі гуманітарної і військової допомоги українцям. Розраховувала нарешті обійняти батька.
“Я планувала, як вивезти тата з Донецька, — згадує вона в інтерв’ю МІПЛ. — Уявляла день, коли бачитиму його перед собою”.
Перед будівлею суду на Станіслава чекали друзі з-поміж колишніх полонених. Валентину Боранову просили чекати на дзвінок від сина. А Марина Шіфер сподівалася, що з нею зв’яжуться адвокат і громадський захисник батька. Борановій зателефонували пізно ввечері того ж дня, Марині — за добу.
Зʼясувалося, що в той момент, коли щойно звільнені Титаренко, Черкас і Боранов вийшли з суду, їх тут же оточили люди у балаклавах — імовірно, ФСБ — забрали в машину і кудись повезли. Відтоді доля усіх трьох чоловіків невідома. За непідтвердженою інформацією, їх тримають у СІЗО чи то в Ростовській, чи то в Бєлгородській області.
Володимир Черкас зник у Донецьку восени 2017 року. Наразі місце перебування чоловіка невідоме. Фото: сімейний архів
Сергій Протасов, який рік після звільнення не міг виїхати з Донецька через прострочений український паспорт, увесь цей час теж боявся повторного арешту.
“Мене якимсь дивом пронесло, що я вийшов і зміг виїхати, — говорить він. — Я не здивувався би, якби опинився десь разом із Вовою і Стасом. Я не козирний туз у колоді, але мене теж протримали шість років”.
Валентина Боранова каже, що після повторного викрадення Станіслава у неї обірвався зв’язок і з його друзями, які чекали на нього в той день під судом. У Марини Шіфер більше немає зв’язку з адвокатом і громадським захисником її батька.
Маєш страждати
Крім фізичних тортур, у СІЗО і колоніях на окупованій частині України проти політичних в’язнів застосовували і продовжують застосовувати численні психологічні знущання. Одне з найжорстокіших — відсікання будь-якої можливості зв’язатися з родичами.
“Для мене розуміти, що відбувається з моєю мамою в той час, коли я сиділа за ґратами, було набагато важче, ніж те, що я туди потрапила. Було болісніше, коли я побачила змарнілу маму, ніж коли мене, припустімо, били. Я досі не можу вибачити, що мені так і не дали сказати батькам, що зі мною все нормально, щоб вони хоча б не переймалися, тому що це багато їм коштувало в плані душевного і фізичного здоров’я”, — розповідала в інтерв’ю МІПЛ звільнена з полону у 2024 році Марина Юрчак, якій після викрадення в Донецьку “слідчі” відмовили у дзвінку батькам, бо “не заслужила”.
Марина Юрчак лишалась у неволі з 2017 по 2024 рік. Фото: сімейний архів
Про долю і місце перебування рідних деякі родичі полонених дізнавалися за кілька тижнів і навіть років після викрадення, і то не від них самих чи донецьких “органів”, а від інших полонених, які вийшли на свободу.
Так було з родинами Володимира Черкас, Станіслава Боранова і Олександра Титаренка, яких викрали в Донецьку у листопаді 2017 року. Про те, що вони живі, але в неволі, стало відомо лише після великого обміну полоненими у 2019 році. Поки родичі через українські державні органи шукали Станіслава Боранова і Олександра Титаренка, в Донецьку їх тримали як Божка і Теплоухова — ймовірно, на окуповану територію вони в’їхали з фальшивими документами.
Деяким родичам, щоб отримати інформацію, доводилося їхати в Донецьк, оббивати пороги “міністерства держбезпеки”, де їм брехали про відсутність інформації, перш ніж визнати викрадення. Так було, наприклад, із Галиною Дзицюк, чийого сина Віктора викрали у 2017 році на блокпосту на виїзді з Донецька і ледь не закатували до смерті, поки мати намагалася його знайти.
Віктор Дзицюк лишається в російському полоні з 2017 року. Фото: сімейний архів
Про “суди” і “вироки” деякі родичі, як 80-річна Альбіна Головко, бабуся IT-спеціаліста Дмитра Скорика, якого викрали з лікарні в Донецьку із запаленням легенів у 2019 році, дізнавалися з місцевих новин. Про місце перебування єдиного внука, якого вона виховала сама після смерті батьків хлопця, Головко дізналася так само завдяки колишньому полоненому, який зв’язався з нею після виходу на свободу.
Дмитро Скорик перебуває в полоні з 2019 року. Фото: сімейний архів
Якщо ви читали історії про сталінський ГУЛАГ, то в історіях нинішніх українських бранців Росії знайдете мало нового. РФ має багату традицію і добре розроблені і на мільйонах опробувані методи ламання тіла і духу політичних супротивників. Базово вони зводяться до двох цілей: ізолювати і принизити.
Багато хто навіть із тих родичів, які відвідували своїх дітей, батьків, партнерів, братів чи сестер в ув’язненні на окупованих територіях, не можуть цього робити з тих пір, як росіяни спочатку закрили блокпости через ковід, а потім перетворили весь російсько-український кордон на лінію фронту і, зрештою, фактично заблокували громадянам України в’їзд.
Прямого телефонного зв’язку з Україною на окупованій росіянами частині України немає. Для деяких бранців доступний російський ZT (“Зона телеком”) або, якщо вони змогли так чи інакше отримати доступ до мобільних телефонів, місцеві мобільні оператори.
Деяким родичам вдається час від часу виходити на зв’язок через місцевих посередників, які можуть приймати дзвінки по “Зона телеком”.
“Зв’язок прослуховується, мало що можна запитати, але є змога хоча б почути, що він живий”, — каже Регіна Колеснікова, колега лікаря і бізнесмена Ігоря Кір’яненка з Донецька, скаліченого і важкохворого після пережитих тортур.
Ігоря Кір’яненка затримали 30 грудня 2018 року. Дотепер він лишається в неволі. Фото: сімейний архів
Таким же чином інколи вдається обмінюватися листами. Родичі також покладаються на деяких місцевих жителів для передачі посилок: зазвичай людині або її родичам на вільній території перераховували вартість того, що потрібно придбати для полоненого.
Зараз максимально дозволений розмір посилки —20 кілограмів на людину раз на три місяці. Передачу посилок не фасилітують ані українська держава, ані міжнародні гуманітарні організації. Для тих, про кого нікому піклуватися, посилки збирають родичі інших в’язнів. Зараз так намагаються допомагати, наприклад, невропатологу Юрію Шаповалову, чия 82-річна мама, яка єдина відвідувала його в колонії, нещодавно померла.
Юрій Шаповалов зник у Донецьку 11 січня 2018 року. Дотепер чоловік лишається в російській неволі. Фото: сімейний архів
Водночас не всі родини українських бранців мають посередників на окупованих територіях і чи не кожна має історію, коли місцевий контакт — інколи так само колишній полонений або близький родич когось із ув’язнених — раптом обривався. Без посилок вижити за ґратами важко, деяким — неможливо. Тюремна їжа погана, у медсанчастині немає ліків. Якщо вас тримають серед кримінальників, то ставлення до вас великою мірою залежатиме від того, що і в якій кількості ви отримуєте з дому.
Підсаджування політичних в’язнів до засуджених за кримінал — це так само садистська практика часів ГУЛАГу. Наслідки — від дискомфорту через життя серед людей із відмінними цінностями та інтересами до серйозної небезпеки, тим більше що в донецьких тюрмах серед кримінальників — чимало колишніх комбатантів.
Сергій Протасов згадує, що адміністрація СІЗО, в якому його тримали шість років, намагалася всадити до кожної камери максимально “різношерсних” в’язнів, аби ті не знаходили між собою спільної мови.
“Коли виявлялося, що в камері всі здружилися и живуть мирно, робили перестановки, кидали в камеру якусь веселу людину, яка додавала емоцій і руху, — іронізує Протасов у розмові з МІПЛ. — Люди, виявляється, бувають такими покидьками…”
“Робиться все, щоб зробити життя нестерпним. Ти не маєш сміятися, бо ти маєш страждати. Якщо ти смієшся, значить, тобі добре і треба зробити так, щоб було не дуже смішно”, — розповідає Валерій Матюшенко.
Ще одна форма фізичних і психологічних тортур — ненадання медичної допомоги. Це систематична історія в усіх місцях утримання бранців. Матюшенко згадує, як одного разу йому стало дуже погано. Однак викликати йому швидку адміністрація колонії погодилася лише за кілька днів, коли той уже не міг терпіти болю.
“Коли на тебе вдягають кайдани і кайданки, то ставляться як до зека. В Макіївці в лікарні до мене підійшов хірург і сказав: “Ніхто нічого робити не буде, бо ковід”. Мене повернули в машину і повезли назад”, розповідає Матюшенко.
Вижити у таких умовах українським політичним в’язням вдається лише завдяки підтримці рідних, близьких і взаємопідтримці. За словами Матюшенка, бранці часто йшли по допомогу до Юрія Шаповалова і хірурга Ігоря Назаренка, яких також тримають в ув’язненні вже понад сім років. “Якби не Ігор Назаренко, мені було б важко, — каже Матюшенко. — У кого були якісь проблеми, всі йшли до Назаренка”.
Ігоря Назаренка утримують в полоні з листопада 2017 року. Фото: сімейний архів
Мов кінь у шахті
У Станіслава Боранова є 12-річний син. Щоразу після обміну полоненими з Росією він запитує, чому додому не повернули його батька.
Валерій Матюшенко розповідає, що кожен такий обмін додатково калічить тих, хто вже по сім років чекає, що їх обміняють: “У мене, наприклад, у 2019 році, коли 32 людини пішли, а нас 11 залишилося, був шок. Ми на тиждень або два розбіглися по кутах і один із одним не розмовляли”.
Колишні полонені вірять, що місця в списках тих, хто підлягають обміну — предмет суперечки і торгу з обох сторін і що російська сторона навмисно не включає когось у список, наприклад, заради помсти.
“Мене роки два вів один слідчий, а місяці за чотири до обміну мене передали іншому, — згадує Сергій Протасов. — Після обміну того слідчого зняли, справу повернули “моєму”. Він, коли мене знову побачив, здивовано запитав: “Що ти тут робиш? Ти був у списку на обмін”. Той другий слідчий, мабуть, продавав місця в списках”.
“Я був налаштований сидіти десять років, — коментує Матюшенко. — Перед тим, як мене вивезли з “Ізоляції”, до мене приїхав один із “моїх” двох оперативників, колишніх співробітників СБУ: “Підпиши папір про співпрацю”. Я відмовлявся, і коли він уже йшов, він сказав: “Будеш сидіти всі десять”.
У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, куди весь час звертаються рідні бранців, сімʼям відповідають приблизно одне й те саме: “До Координаційного штабу не надходили відомості від Міжнародного комітету Червоного Хреста або зі сторони Російської Федерації про перебування зазначеної особи в полоні, стан її здоров’я та місце утримання”. І це при тому, що більшість родин мають щонайменше довідки з колонії про те, що їхній родич перебуває там і засуджений по таких-то статтях. Довідки вони отримують щорічно.
Сімʼї вважають, що українська сторона недостатньо наполеглива, бо про звільнення “старих” полонених їй не йдеться. Валентина Боранова зазначає, що в СБУ в одній телефонній розмові таких, як її син, їй назвали “відпрацьованим матеріалом”.
Валерій Матюшенко каже, що за сім місяців на волі у нього не було зустрічі з жодним відповідальним топ-посадовцем, попри його спроби ініціювати таку зустріч.
“Нікому не цікаво, що відбувається там із людьми, — вважає він. — Чи є в них їжа, медикаменти, теплі речі, медичне обслуговування. Я хочу допомогти, у мене є почуття провини перед хлопцями. Але все, що я можу робити, це скидати їхнім батькам і дружинам у Донецьку електронні листи про те, що хтось знову сказав, що буде обмін”.
“У перший, другий, третій рік у мене були очікування, — додає Регіна Колеснікова. — А зараз ти просто мов кінь у шахті: йдеш і розумієш, що не маєш здаватися, що маєш іти далі, і далі, і далі. Немає вже жодних надій, ти вже вигоріла. Хочеться, щоб це, нарешті, скінчилося”.
8 січня МІПЛ звернулася до СБУ із запитом, попросивши, зокрема, пояснити, з яких причин не обмінюють людей, які перебувають у полоні з часів до повномасштабного російського вторгнення. На момент публікації цього матеріалу відповіді ми не отримали.
Авторка: Юлія Абібок, журналістка МІПЛ
