Інші воєнні злочини

Зниклі на Київщині: допомагали евакуювати людей з окупації та опинились у СІЗО в Росії

Тарасівщина – тихе невеличке село в Київській області з населенням менше 400 осіб, що розташоване далеко від великих магістралей і міст. Саме тут – рідні домівки братів-волонтерів Дмитра Левицького і Романа Левицького, викрадених у березні військовими ЗС РФ. А ще тут із дружиною та сином жив Сергій Шпак, друг дитинства братів-волонтерів, якого також затримали росіяни. Усі троє потрапили в заручники. В квітні під час обміну полоненими на волю вийшов лише Дмитро Левицький.

МІПЛ дослідила історію викрадення друзів і з’ясувала місце перебування ув’язнених Романа Левицького та Сергія Шпака.

«Лишився в окупації, згодом хотів виїхати, але вже не зміг – потрапив у полон»

Сорокадворічний Сергій Шпак про вторгнення Росії в Україну дізнався 24 лютого. Тоді він не відразу зрозумів, що російські війська швидко дістануться Вишгородського району, а отже, зайдуть і в Тарасівщину.

Сергій Шпак, полонений

«Спочатку ми чули десь там шум, як техніка йшла по трасі (на Гостомель, – МІПЛ). Десь далеко були вибухи. Ми не думали, що вони сюди прийдуть. Хоча люди почали потроху виїжджати, а ми лишались до 9 березня», – розповідає дружина Сергія Марина Шпак.

Дружина полоненого Сергія Марина Шпак \ Фото – МІПЛ, Віктор Ковальчук

За її словами, 8 березня російські військові заїхали до села і почали обходити двори. «Головне, що їх цікавило, – скільки дітей та якого віку. Казали, ніби роблять перепис дітей, щоб привезти гуманітарну допомогу», – каже Марина. Мама братів Левицьких Лариса додає: «Вони спочатку сильно не нахабніли, в хати не ломилися, навіть не в усі двори заходили, а лише туди, де, за їхньою інформацією, були чоловіки, які служили в АТО».

Село Тарасівщина \ Фото – МІПЛ, Віктор Ковальчук

Приїзд російських військових в село, яке здавалося тихою гаванню, мотивував багатьох жителів почати збори для організованого виїзду. Марина каже, що Сергій наполягав, аби вона з сином та дочкою поїхала.

В селах Київщини підписували забори для інформування ВС РФ \ Фото – МІПЛ, Віктор Ковальчук

«І от 9 березня ми зайшли в автобус. Я думала, що й Сергій поїде, та він несподівано сказав, що лишається вдома, допомагатиме людям», – згадує Марина Шпак.

Разом із нею того ж дня з села виїхала мама братів Левицьких Лариса Левицька, а також дружини братів із дітьми. «Ми певний час не знали, чи є домовленості про коридор, вважали, що безпечніше залишатися в селі, але потім поговорили телефоном із тими, хто виводив людей із окупації, і вирішили їхати, тому 9 березня ми з дітьми виїхали, а чоловіки лишилися допомагати людям», – каже дружина Романа Тетяна Левицька.

Полонений Дмитро Левицький та Тетяна Левицька – дружина Романа

«Ми поїхали на Львівщину, постійно зв’язувалися телефоном із Ромою та Дімою, знали, що вони вивозять людей із окупації та розвозять гуманітарку», – розповідає Лариса Левицька.

Мати братів Левицьких Лариса Левицька \ Фото – МІПЛ, Віктор Ковальчук

Марина пригадує, що Сергій постійно спілкувався з братами Левицькими, казав, що збирається їм допомагати у волонтерських справах. Аж ось вранці 18 березня він зателефонував дружині і сказав, що піде до Дмитра і Романа. Після того зв’язк із ним обірвався.

«У групі нашого села у вайбері згодом хтось написав, що Левицьких взяли в полон. Я тоді подумала, що якщо Сергій збирався до них, то і його, певно, теж забрали», – розповідає Марина Шпак. За її словами, вона негайно повідомила поліції та на гарячу лінію СБУ про зникнення чоловіка.

«Точну інформацію про його місце перебування повідомив Дмитро Левицький, який наприкінці квітня був звільнений через обмін, він сидів у СІЗО № 2 міста Новозибков Брянської області в одній камері з моїм Сергієм», – каже Марина. Нещодавно вона телефоном отримала від державних органів України інформацію, що Росія підтвердила місце утримання Сергія Шпака в РФ.

У вересні дружина полоненого отримала два листи від Сергія – один зовсім коротенький, датований 14-им квітня. А інший детальніший – датований 3 серпня. Марина каже, що Сергія могли перевезти з одного закладу в інший. Як з’ясувала МІПЛ, наразі Сергія немає в СІЗО міста Новозибков. Опитаний МІПЛ свідок підтвердив інше місце утримання Сергія Шпака – колонію міста Каменськ-Шахтинський Ростовської області, за 10 км від державного кордону з Україною.

«Витягли з машини, роздягнули, зв’язали, перевезли в Димер, а згодом у якийсь колгосп у Білорусі»

Дмитро Левицький, якого звільнили наприкінці квітня, розповідає МІПЛ обставини, за яких він із братом Романом та Сергієм Шпаком опинились у полоні.

«Нам дали шкільний автобус, на якому ми почали перевозити людей із Литвиновки, дач, Тарасівщини, Миколаївки. Коли було мало людей, то своїми машинами, але більше вивозили автобусом. Тоді познайомились із волонтерами Червоного хреста, почали возити гуманітарну допомогу», – каже Дмитро. Підкреслює, що в березні у них із братом не було інформації, що росіяни беруть у полон цивільних. Тож вони продовжували волонтерити. 

«У той день, 18 березня, ми на моїй машині поїхали з Романом та Сергієм Шпаком у Миколаївку. Там я планував домовитися зі своєю однокласницею, щоб і вона поїхала по гуманітарну допомогу на своїй машині. А Сергій думав, що, можливо, того дня зможе перейти на неокуповану територію в Демидові. Заїжджаємо в Миколаївку, там БМП стоїть і російський блокпост. Нам сказали погуляти, мовляв, мине операція, тоді поїдете далі. Ми лишились чекати», – згадує Дмитро Левицький.

Роман Левицький, полонений

За його словами, згодом під’їхав мікроавтобус із місцевим волонтером Олександром Луценком, який теж зупинився за наказом російських військових. 

«Ми тоді десь 2,5 години просиділи в машині. Раптом понаїхали з усіх боків російські військові, витягнули нас із машини, роздягнули по пояс, шукали татуювання, поставили до паркану, а тоді дозволили вдягнутися, скотчем шапку на очах закрутили, руки – теж скотчем. І всіх нас – мене, Рому, Сергія Шпака та Сашка Луценка – повезли в багажнику буса Луценка», – згадує Дмитро Левицький. 

Затриманих привезли на територію так званої литейки – комбінату в Димері, одному з двох головних місць утримання росіянами цивільних у Димері (інше місце – завод «Вікналенд», про який неодноразово йшлося у матеріалах МІПЛ).

Дев’ять місяців російського полону. Історії трьох українців, викрадених окупантами на Київщині

Кілька днів чоловіків тримали в приміщенні цього виробничого комбінату, а 22 березня завантажили до «Уралів» і повезли спочатку в Гостомель, а тоді – в Білорусь і РФ.

«У них був список. Біля прізвища – Г чи Д. Гостомель чи додому. Ввечері того дня деяких відпустили. А нас повезли. У Гостомелі нас закинули в стаціонарний холодильник, ми бачили радіатори на стінах. У той момент ще сподівались, що повезуть додому. Та вранці 23 березня ми знов опинились у військових вантажівках, наша машина йшла першою в колоні, чули, як свистіли снаряди над машиною. Приїхали в Білорусь. Це був якийсь колгосп», – говорить Дмитро Левицький.

Дмитро Левицький \ Фото – МІПЛ, Віктор Ковальчук

За його словами, у Білорусі в приміщенні, де тримали полонених, уже були люди – спочатку 31 людина, згодом додалося ще 30. Були поранені, з поламаними ногами, руками, ребрами. Лягти спати тієї ночі в тісному приміщенні могли не всі – одні стояти впродовж багатьох годин, а потім мінялися місцем із тими, хто сидів. «Вранці прийшов чоловік, який сказав, що нас повезуть літаком і далі потягом на північ Росії. У нас була майже паніка. Ми вже в Білорусі розуміли, що додому потрапимо нескоро. Вранці 24 березня нас викликали по черзі та робили кожному картку полоненого – фотографували, заповнювали дані. У машину завантажили понад 30 цивільних, нас супроводжувала військова поліція. Конвоїр у машині розповів нам, що ми їдемо до російської тюрми», – згадує Дмитро Левицький. Поранені до машин, які везли українців до СІЗО в Брянській області, не потрапили. Дмитро каже, що їх росіяни везли в госпіталь на території Білорусі.

«Водили на допити, показували пропаганду по телевізору». Що відбувається у тюрмі, де росіяни тримають українських цивільних

24 березня Дмитро і Роман Левицькі, а також Сергій Шпак потрапили в СІЗО № 2 міста Новозибков Брянської області. 

«Прийом був жорсткий. Били всіх. Проте не так, щоб усі отримали сильні тілесні ушкодження, ні, такого не було, але отримав кожен новоприбулий», – розповідає Дмитро Левицький. – Мене витягли з машини, приставили до паркану і кажуть: «Кричи слава Росії!» Я не одразу зрозумів, що від мене хочуть. Тоді вони вдарили під дих із двох боків, то я зрозумів, що треба кричати».

У СІЗО цивільних оглянули медики, зробили флюорографію, підстригли, взяли відбитки пальців.

«Ще ми писали зобов’язання, ніби зобов’язуємось допомагати їм, здавати позиції ЗСУ, не брати до рук зброю, не виступати проти “ЛНР” і “ДНР”. Вони вимагали надати вголос ці зобов’язання на камеру. Звісно, казали все, що їм було треба, – продовжує Дмитро.

На той момент він уже не перетинався Романом – брата відправили в іншу камеру.

«У камері на четвертому поверсі я був певний час, там були хлопці з Київщини – Ярослав Грох, Ігор Стеблевський, Олександр Чирков, Дмитро Хруленко. На другий день нам принесли бритви – під наглядом поголились. А тоді почалися допити. Запитували часто одне і те саме: кого знаєш із військових, азовців, добробатівців, “нацистів”», – розповідає Дмитро Левицький. І додає: на допитах росіяни ховали обличчя за балаклавами чи медичними масками. «Видно, боялись, що їх потім знайдуть», – вважає він.

Після шести днів на четвертому поверсі полонених перевели в камеру на шостому поверсі, де до них підселили Сергія Шпака, а також Сергія Добровольського – чоловіка з Красятичів, що у Вишгородському районі. 

Про те, що ЗС РФ під тиском Збройних сил України залишили Київщину, полонені дізнались із телевізора –  щовечора на поверх приносили кілька телевізорів, які переносили з камери в камеру, щоб ознайомити українців із російськими новинами.

«Там лише один канал працював, такі налаштування були – Перший. Ми бачили, що Київщину вони залишили – «акт доброї волі», бачили про Бучу багато – вони довго прокручували тему «фейковості» злочинів у Бучі, чули, що вони зайшли в Маріуполь. Це все було важливо бачити, аби розуміти, що вони нічого особливо не досягли на фронті», – пояснює Дмитро.

14 квітня полоненим наказали писати листів рідним – під повним контролем наглядачів, які проінструктували, що саме повинно бути в листах. Передачу листів рідним організував Міжнародний комітет Червоного Хреста – близькі отримали листи у серпні-вересні. В усіх одне й те саме: живий, здоровий. 

За свідченнями Дмитра Левицького, на допитах, які влаштовували цивільним, крім інформації щодо потенційних зв’язків із «нацистами», йшлося про участь у Майдані 2013-2014 років.

«Був допит військовим прокурором, той склав протокол, який потрібно було підписати, в протоколі йшлося про якусь справу з 2013-2014 року по цей день, ніби ми всі проходимо свідками в цій справі», – говорить він.

Незадовго до обміну Дмитра допитували на предмет того, куди він поїде в разі обміну, а також, чи не має бажання залишитися в Росії. «Звичайно, кажу, не маю такого бажання. Назвав адресу, прізвища тих, хто на мене чекає вдома. Одного дня мене забрали з камери. Супроводжуючий сказав, що їдемо в крематорій», – згадує Дмитро.

Одному зламали ногу і відпустили, іншого теж покалічили і вивезли в Росію. Куди поділися брати з Київщини

Потім виявилося, що повезли на обмін. «Був сумнів. Був страх, чи не вийде ще гірше з цього переїзду. До Мелітополя ми не розуміли, що везуть на обмін. Нам віддали наші речі, вони так смерділи, але було радісно, що це СВОЇ речі», – каже колишній затриманий. 

Перед тим як полонені опинилися в Мелітополі, їх літаком доставили в Таганрог, де підібрали ще вʼязнів. Звідти вони полетіли в окупований Крим у Сімферополь. Потому цивільних разом із військовими посадили в автотранспорт і відвезли в Мелітополь для обміну.

«Інколи під час обходів у тюрмі, коли треба було вигукнути прізвище, я чув голос брата. Думаю, і він мене чув. Напевно, зрозумів, що мене обміняли», – розмірковує Дмитро. Він дуже сподівається, що Роман невдовзі повернеться додому.

«Ми довго чекали, ми сподівались. Ми просимо допомоги повернути рідних»

Дружина Романа Левицького, брата звільненого Дмитра, розповідає МІПЛ про складний шлях пошуків чоловіків.

«Ми телефонували і до хлопців в ЗСУ, і до знайомих, хто «при посадах», і в поліцію подали заяву в телефонному режимі. А потім написали допис у Фейсбук і отримали багато коментарів. Завдяки Фейсбуку ми відтворили картину того, що сталося, де поділися Роман і Дмитро. Коли через обміни у квітні з Брянського СІЗО вийшла волонтерка Юлія Кацімон, вона повідомила нам, що хлопці там – Роман, Дмитро, Сергій. А до цього був страшний період, багато чуток, хтось бачив одного, а другого не бачив, говорили, що братів застрелили», – розповідає Тетяна Левицька.

Вона каже, що зверталась із запитами про допомогу у поверненні Романа до багатьох державних органів і держслужбовців. Натомість отримувала стандартні відписки. «У квітні Координаційний штаб поводження з військовополоненими повідомив, що Росія підтвердила місце перебування Романа в РФ. Восени ми їздили на зустріч у цей Координаційний штаб. І оді прийшло чітке розуміння, що впродовж дев’ять місяців ніхто там особливо нічого не робив для звільнення полонених цивільних. Коли обмінами займалась міністр Ірина Верещук, цивільних передавали під час обмінів 50% на 50% – тобто стільки ж, скільки й військових. Потім передали ці повноваження ГУР, і все, жодних обмінів цивільних більше немає», – каже Тетяна Левицька.

Вона зазначає, що сімʼї цивільних полонених уже не можуть мовчати, сподіваючись лише на те, що росіяни колись відпустять їхніх рідних.

Лариса Левицька та Марина Шпак \ Фото – МІПЛ, Віктор Ковальчук

«Ми чекали. А після зустрічі в Координаційному штабі зрозуміли, що цивільних просто не подають на обмін. Так вони сказали: “Цивільні йдуть окремим списком, на обмін вони подають військових, а цивільних вимагають просто так віддати”. Але ж Росія не віддає їх. Що нам робити?» – запитує дружина Романа Левицького.

Вона переконана, що оскільки цивільні не є військовополоненими, то з правової точки зору вони – заручники, і українська влада зобовʼязана рішуче домагатися їхнього негайного звільнення, інакше складається враження, ніби проблему цивільних полонених держава замовчує.

Грамота, видана Сергію Шпаку \ Фото – МІПЛ, Віктор Ковальчук

«Можливо, нам у питанні звільнення цивільних можуть допомогти міжнародні організації. Ми, рідні цивільних полонених, просимо їх допомогти зрушити питання цивільних заручників із мертвої точки. Там всі полонені зараз в однакових страшних умовах. Потрібно звільняти наших людей, які постраждали та утримуються агресором у тюрмах», – закликає Тетяна Левицька.

———–

Наталія Богута, МІПЛ

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Інші воєнні злочини
Етнічні шведи, німці та бойки Зміївки: від радянських репресій до російської окупації

Була субота, 30 квітня. Того дня Микола Курівчак, староста села Зміївка, що на Херсонщині, збирався їхати до […]

7 Лютого 2023

Інші воєнні злочини
Херсон — Лефортово: росіяни вивезли цивільних заручників до московського СІЗО

Цивільних заручників із Херсона перемістили в СІЗО Лефортово у Москві. Їх утримання там не підтверджено Міжнародним комітетом Червоного Хреста, правозахисники не мають можливості перевірити їх стан та умови утримання.

3 Лютого 2023

Війна і правосуддя
МІПЛ і герої розслідувань організації на заході ОБСЄ у Відні: про злочини росіян на Херсонщині та механізми вирішення гуманітарних питань

Делегації ОБСЄ від України, ЄС та США спільно з Медійною ініціативою за права людини 1 лютого провели захід у Відні, присвячений воєнним злочинам РФ під час окупації Херсонщини. На заході виступили мешканці регіону, які постраждали від дій російських окупантів

2 Лютого 2023

Більше публікацій