Примусове оголення, детектор брехні і допити про біолабораторії. Історії медикинь, які пройшли російський полон
Щонайменше 50 українських військових медиків перебувають у російському полоні. Крім них, Росія утримує багато цивільних лікарів і медсестер. Їх бʼють, допитують, принижують і безпідставно порушують проти них кримінальні справи.
До вирішальних для українського війська днів у Маріуполі Анна Олсен, старша бойова медикиня роти з хіміко-біологічного захисту 36-ї окремої бригади морської піхоти, не хотіла в полон. “Краще вже застрелитися”, — думала вона сама до себе, слухаючи численні розповіді про катування побратимів, які повернулися з полону ще до повномасштабного вторгнення.
Анна Олсен (друга праворуч) із побратимами та посестрою. Фото: Instagram-сторінка Анни Олсен
На початку кривавого квітня 2022 року приморський український Маріуполь продовжував запекло оборонятися від російської навали, хоча вже тоді був приречений. Підрозділ Анни укрився в бункерах заводу імені Ілліча. У цих підземеллях вона надавала медичну допомогу військовим: за день через руки медикині проходило до двадцяти поранених.
Обсяг медикаментів та розхідних матеріалів танув на очах, про поповнення запасів ніхто й не мріяв.
— Хлопець із мого підрозділу потрапив під обстріл “Градами”, — згадує той період військовослужбовиця. — У нього була дуже велика рвана рана стегна. Але в нас навіть не було чим її промити, тож ми розводили спирт із водою і обробляли цефтриаксоном [антибактеріальний засіб у вигляді порошку для інʼєкцій]: засипали його в рану та робили тугу перевʼязку.
Саме тоді Анна зрозуміла: треба використати усі шанси вижити, навіть якщо для цього доведеться опинитися у неволі. За будь-яку ціну ця гарна рудоволоса українка мріяла повернутися до своєї родини — маленької доньки, мами і сестри. Заради них була готова пройти пекло російських застінків.
Анна Олсен. Фото: Новинарня
12 квітня 2022 року, після невдалої спроби підрозділу прорватися крізь щільне кільце ворожого оточення, частина українських морпіхів із заводу імені Ілліча потрапила у російський полон. Серед них була й Анна Олсен. У полоні вона провела наступні шість місяців.
Медики в полоні
Міжнародне гуманітарне право захищає медичний персонал. Ці люди не є комбатантами. Згідно зі ст. 28 Женевської конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, їх можуть затримувати лише для лікування і догляду за військовополоненими.
— У Третій Женевській конвенції та Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій чітко окреслено коло людей, яких не можна брати в полон на рівні з комбатантами, — коментує Андрій Кривцов, голова правління ГО “Військові медики України”. — До них, зокрема, відноситься військовий медичний персонал. У цю категорію також входять водії медичних автомобілів та евакуаційного транспорту.
Бойові медики надають допомогу військовим. Ілюстративне фото
Норми про захист і повагу до медичного персоналу під час бойових дій — це універсальне право, яке визнається переважною більшістю країн світу, але ігнорується Російською Федерацією впродовж усієї російсько-української війни, починаючи з 2014 року.
Під час оборони Маріуполя у лютому-травні 2022 року чимало українських медиків — як військових, так і цивільних — опинилося в полоні у ворога. За даними МІПЛ, станом на липень 2022 року Росія утримувала щонайменше сто військових медиків, захоплених на “Азовсталі” та заводі імені Ілліча.
Тоді ж українська сторона, за словами Кривцова, звернулася до РФ з вимогою відпустити медичний персонал, який був захоплений та утримується в порушення Женевських конвенцій. Росія не відреагувала.
Для самого Андрія ця історія — особиста. Серед інших у Маріуполі в полон потрапила його невістка Олена Кривцова — дружина молодшого брата Юрія. 27-річна лейтенантка медичної служби була ординатором госпітального відділення 555 Маріупольського військового госпіталю.
Олена Кривцова. Фото: сімейний архів
Оскільки Росія не лише не повертала медиків на підконтрольну уряду України територію, а й взагалі заперечувала сам факт їхнього полону, Андрій Кривцов почав сам шукати Олену. Він зʼясував, що медикиню утримують у вʼязниці на території РФ. Лише за пів року потому вона повернулася з полону. Кривцов же продовжив займатися не лише темою звільнення медичного персоналу з полону, але й питанням притягнення до відповідальності Росії за скоєні проти медиків злочини.
Наразі ГО “Військові медики України” мають підтверджені дані лише про 50 військових медиків. Це ті кейси, якими безпосередньо займається команда громадської організації.
Натомість у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими заявляють, що станом на червень 2024 року загальна підтверджена кількість українських медиків у полоні — 60 людей. Ця інформація отримана Коордштабом від Міжнародного комітету Червоного Хреста та інших джерел. Непідтверджену кількість українського медичного персоналу в російських застінках у Коордштабі не називають. Однак громадські організації говорять, що цифра сягає 500 людей. Це і медичний персонал, і водії медичного транспорту, і решта тих, хто виконував медичні функції, в тому числі цивільні медики.
Автомобіль швидкої допомоги на площі у Великобританії. “Швидку” росіяни розстріляли на Харківщині, коли медики приїхали надавати допомогу цивільним. Фото: United24
— Одна з нагальних великих проблем у цьому питанні — Росія не надає офіційних даних щодо полонених, — коментує Петро Яценко, керівник пресслужби Коордштабу.
Били руками, ногами і табуреткою
Із Маріуполя Анну Олсен привезли в колонію в окупованому селі Оленівка Донецької області, де росіяни утримують військовополонених. Жінок і чоловіків розділили: Олсен опинилася в камері з майже сорока посестрами, хоча приміщення було розраховане максимум на шістьох людей.
В Оленівці полонених жінок не били, але Анну тут тримали недовго, десь тиждень. Наступне місце утримання виявилося набагато гіршим.
Про СІЗО № 2 у Таганрозі багато хто зі звільнених із полону українців згадує як про найгірше місце утримання в Росії. Саме сюди етапували велику групу з 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Білинського. Тут утримували й військових 56-ї окремої мотопіхотної бригади та 109-ї окремої бригади ТрО.
СІЗО Таганрога. Фото: відкриті джерела
Жорстокі тортури, щоденне побиття, відсутність будь-якої медичної допомоги травмованим — так зазвичай описують слідчий ізолятор ті, на чию долю випало тут опинитися.
— Настільки жорстоких людей [йдеться про персонал СІЗО] я ще ніколи до цього не бачила, — зізнається в розмові Анна Олсен.
Уже на етапі прийому росіяни в різний спосіб знущаються над полоненими.
— Щойно ми приїхали, нас роздягли догола й відразу почали бити, — згадує медикиня. — Це у них називається “прийомка”. Нам видали тюремні роби, які набагато більші за розміром, чим треба, і водили різними кабінетами. І весь цей час ти маєш перебувати у певній позі — зігнутий так, щоб лобом буквально торкатися своїх колін.
Наступні місяці перебування в СІЗО Олсен називає “грою на виживання”.
Під час здачі в полон у неї при собі були всі документи, тож росіяни точно знали, що вона медикиня. Утім ставлення до жінки в полоні це не змінило. Ще до утримання в Оленівіці бійці так званої “ДНР” намагалися дістати від українки зізнання, що вона нібито снайперка.
На думку Андрія Кривцова, це повʼязано з тим, що Росія, попри всю її військову агресію та ігнорування норм міжнародного права, намагається “зберегти обличчя” перед західним світом. Для цього Кремлю треба продемонструвати, що в полон захоплюють не медиків і не цивільних осіб, а саме українських військових. Тож спроби навіть серед медичного персоналу “знайти” снайперів, стрільців, штурмовиків можна пояснити такими мотивами.
Анна Олсен під час служби. Фото: Instagram-сторінка Анни Олсен
Друга причина — російська влада у такий спосіб створює картинку для власного населення.
— Коли ми почали робити сюжети про військових медиків, то під ними росіяни писали коментарі: “Такого не може бути! Ми ж Росія, ми не беремо в полон лікарів, це снайпери, мабуть”, — згадує Кривцов.
Пропагандистська машина працювала на повну, щоб заспокоїти самих росіян і переконати їх у тому, що РФ чинить “правильно” і “законно”. Але українські медики в полоні, на відміну від, скажімо, утримання бійців ЗСУ, не вписуються у цей внутрішньоросійський міф, тож лікарів намагалися видати за снайперів або штурмовиків.
Під час численних допитів у Таганрозькому СІЗО, Анну Олсен постійно били.
— Били руками, ногами, дубинками, табуреткою, взагалі всім, що траплялося їм під руку, — ділиться жінка страшними спогадами. — За час полону я отримала черепно-мозгову травму, мені відбили нирки та зламали лопатку.
Усі ці травми жінці діагностували пізніше — в ізоляторі лікарі не оглядали й не надавали медичну допомогу полоненим українцям.
Російські слідчі під час допитів, зокрема, вимагали в Анни інформацію про розташування українських військових і складів ЗСУ, а також дані про іноземних солдатів, що воюють на боці України, і навіть про вигадані самими росіянами “біолабораторії”, що нібито працюють десь на території країни.
Аналогічну інформацію росіяни хотіли отримати й від старшого лейтенанта Марини Голінько (зараз має звання майора) — ще однієї полоненої української медикині, яку також упродовж пʼяти тижнів утримували в Таганрозі.
Детектор брехні
Офіцерка медичної служби 36-тої окремої бригади морської піхоти Марина Голінько проходила службу в Маріуполі з жовтня 2021 року. З початком великої війни військова медикиня займалася евакуацією поранених в оточеному росіянами місті, надавала медичну допомогу українським бійцям. Згадує, що катастрофічно не вистачало антибіотиків і знеболюючих.
— Хлопці мусили терпіти біль, бо ми не могли їм нічого дати, — розповідає жінка.
Марина Голінько. Фото: особистий архів
Про полон Голінько тоді зовсім не думала. Їй здавалося, що існує лише два варіанти розвитку подій — або вдасться прорватися на підконтрольну Україні територію, або загинути в бою.
— Тож коли я потрапила в полон [12 квітня 2022 року], для мене це стало справжнім шоком, — ділиться вона. — Зараз я розумію, що якби заздалегідь продумала такий варіант, може, промалювала б у себе в голові, що відбуватиметься, то мені б було легше через це проходити.
Так само, як і Олсен, Голінько спочатку перебувала в Оленівці, а потім опинилася в Таганрозі. Вижити там їй допомагали книги, які вона встигла прочитати перед полоном — “Людина в пошуках справжнього сенсу” австрійського психіатра Віктора Франкла про життя в нацистському концтаборі та “Хлопчик у смугастій піжамі” ірландського письменника Джона Бойна. Вже у неволі Марині до рук потрапила книга “Вибір” психологині Едіт Егер, яка в юності пережила Голокост і описала свій досвід.
— Якщо дивитися на фотографії військовослужбовців, які сьогодні повертаються з російського полону, то немає жодної різниці з тими, хто вижив у нацистських концтаборах, — ділиться вона власними роздумами.
Українські військові відразу після повернення з російського полону. Фото: Костянтин та Влада Ліберови
Марина навіть не намагалася вимагати у тюремників дотримання своїх прав як медичного працівника.
— Звісно, що я не казала їм: “Я лікар, не чіпайте мене”. Я чудово розуміла, де перебуваю і з ким ми маємо справу, — знизує вона плечима.
Анна Олсен своєю чергою пояснює, що будь-яка спроба поговорити з кимось із керівництва колоній чи СІЗО призводила до нового кола насилля. Тож полонені, навпаки, намагалися зайвий раз не привертати до себе увагу, хоча спочатку дійсно наполягали на зустрічі з представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста. Утім російські слідчі сказали, що МКЧХ “не допоможе, бо не працює з військовополоненими”.
Зазначимо, що МКЧХ — єдина міжнародна організація з мандатом на відвідування місць утримання військовополонених. Попри це, Росія перешкоджає роботі організації та не пускає її представників для контролю умов утримання українців.
В якийсь момент серед росіян поширився фейк про те, що українські медики знущаються над російськими військовополоненими й нібито відрізають їм геніталії. Як наслідок, це спровокувало нову хвилю жорстокості до лікарів в полоні.
— Вони розповідали, що їхнім військовим вирвали зуби, відрізали геніталії — і все це начебто робили наші медики, — згадує Олсен. — Казали, що я маю про це знати, бо я військова з 2015 року. І на будь-які мої заперечення щодо цього мене знову починали бити.
Марину Голінько навіть змусили пройти поліграф — ”детектор брехні” мав виявити, чи знущалася вона над російськими полоненими. Однак навіть результати, які явно свідчили, що жінка говорить правду, російських слідчих не переконали.
Марина Голінько у полоні. Фото: російський телеграм-канал
— Треба розуміти, що у працівників російських місць позбавлення волі хибне уявлення про світ, — пояснює згадані ситуації з полоненими медиками Андрій Кривцов. — Вони годуються такою пропагандою, а потім із полоненими роблять відповідні речі.
Повернення додому
Після Таганрогу Марину Голінько перевезли в жіночу виправну колонію у Валуйках Бєлгородської області, де вона була наступні чотири місяці. Тут українку змусили працювати швачкою — вона виготовляла робочі костюми для фермерів. Каже, що це навіть допомагало їй відволіктися.
Із Валуйок 16 вересня 2022 року Марину відправили в Курськ. У якийсь момент туди почали звозити українських жінок із різних російських колоній. Серед полонених ширилися чутки, що буде обмін. Утім Голінько не дуже сподівалася.
— Небезпечно у таке вірити, тому що потім, якщо цього не станеться, тебе накриє розчарування, — пояснює вона. — Звісно, дуже хотілося у це вірити, дуже хотілося. Але я собі не дозволяла до останнього, поки наш літак не опинився в Криму [перед обміном групу жінок спочатку відправили на один день у Таганрог, а вже звідти вантажним літаком доправили до Криму].
17 жовтня 2022 року відбувся великий обмін, у рамках якого 108 українок повернулися додому з російських застінків, зокрема й військові медикині Анна Олсен, Марина Голінько та Олена Кривцова.
17 жовтня 2022 року до України повернули 108 військовополонених жінок, зокрема медикинь Анну Олсен, Марину Голінько та Олену Кривцову. Фото: Офіс президента України
Всього за понад два роки повномасштабної війни з російського полону було звільнено не менше 78 українських медиків — як військових, так і цивільних, повідомляє спікер Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко. Це дані станом на червень 2024 року.
Звільнення військових медиків сьогодні відбувається таким же чином, які і повернення додому всіх інших українських захисників — у рамках російсько-українських обмінів військовополоненими. Тому основна проблеми — це блокування російською стороною обмінів, небажання Кремля робити їх на постійній основі та затягування перемовин щодо цього, продовжує Яценко.
— Будуть регулярні обміни — буде більше шансів повернути наших медиків, — наголошує він, але відразу уточнює, що насамперед треба памʼятати про те, що медичний персонал апріорі не повинен перебувати в полоні, тож Росія мала би відпустити цих людей без жодних умов і обмінів.
Військовослужбовиці під час обміну. Фото: Офіс президента України
Якщо військові медики в полоні можуть хоча б розраховувати на обміни військовополоненими, то цивільні до них взагалі не потрапляють.
— По-перше, обмін військовополонених на цивільних не передбачений міжнародним гуманітарним правом, а по-друге, тоді росіяни захоплюватимуть нових заручників на тимчасово окупованих територіях, щоб потім обмінювати на своїх військових, їх це лише стимулюватиме, — продовжує Яценко.
Щоб цьому запобігти, Коордштаб шукає інші формули для визволення цивільних лікарів.
Міжнародний тиск як важіль впливу
Росія не тільки утримує українських медиків у полоні, але й реалізує незаконне кримінальне переслідування щодо окремих людей, яких утримує в колоніях і СІЗО на території країни-агресорки. Такі справи мають кваліфікуватися як позбавлення права на справедливий суд, що є воєнним злочином.
У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими володіють інформацією щодо восьми таких кейсів, хоча їх може бути суттєво більше.
Однак Яценко запевняє, що це не стане на заваді поверненню цих людей у рамках обмінів:
— Це не є перешкодою, тому що в Україні також є засуджені росіяни, які можуть бути обміняні. Ці так звані “вироки” в Росії полоненим українцям — абсолютна фікція, яка для нас нічого не означає. Тому ми працюємо й щодо таких людей.
Завдяки широкій інформаційній роботі з боку Міністерства закордонних справ України, Координаційного штабу та громадських організацій, сьогодні світ знає про те, що Росія утримує в полоні медичний персонал. Утім для їхнього звільнення міжнародний тиск на країну-агресорку має бути посилений.
— Дуже важливо продовжувати тиснути на РФ на різних майданчиках, зокрема дипломатичних, впроваджувати проти держави-агресорки додаткові економічні санкції, посилювати контроль за їхнім виконанням. Також на всіх можливих міжнародних платформах Росію мають постійно запитувати — коли будуть звільнені українські медики, — говорить спікер Корштабу.
При цьому Яценко нагадує, що незаконне утримання медичного персоналу — це лише частина більшої проблеми. Бо в порушення норм міжнародного права росіяни утримують не тільки медиків, але й важко хворих і поранених українців, а також інших некомбатантів — наприклад, військових музикантів і капеланів. Всі ці люди мають право й повинні повернутися на підконтрольну Україні територію. І порушення цих питань світовою спільнотою вкрай важливе.
Андрій Кривцов зі свого боку нагадує, що сьогодні є потреба і в тому, щоб прицільно працювати над визначенням злочинів, скоєних Росією у цій площині.
— Зараз прокуратура та СБУ почали активно працювати з темою військових медиків в полоні, як із воєнними злочинами, — коментує активіст.
Кривцов переконаний, що настав час порушувати такі кримінальні справи на міжнародному рівні. І низка українських правозахисних організацій готові цьому сприяти.
N. B. Стаття 28 Женевської конвенції про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях окреслює, що коли медики опиняються під владою супротивної сторони, то мають принаймні користуватися всіма привілеями, передбаченими положеннями Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949. Зокрема, їх можуть розміщувати в спеціалізованому таборі для військовополонених, а не в місцях позбавлення волі.
Також до медичного персоналу, як і до військовополонених, не можуть застосовуватися моральні чи фізичні тортури та будь-яка інша форма примусу для отримання від них будь-якої інформації.
Історії Анни Олсен, Марини Голінько та інших військових і цивільних медиків, що повернулися до України після російського полону, доводять — Росія ігнорує ці положення міжнародного права.
Авторки:
Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ
Марина Кулініч, журналістка МІПЛ
