Де Росія утримує українських заручників: МІПЛ в ОБСЄ у Відні презентувала інтерактивну мапу

Делегації України, США та ЄС в ОБСЄ спільно з Медійною ініціативою за права людини провели зустріч “Зниклі в окупації: де Росія утримує українських заручників”. Експерти МІПЛ разом зі свідками і колишніми полоненими говорили про викрадення та незаконне утримання українських громадян.

На початок квітня МІПЛ ідентифікувала 948 цивільних заручників, яких утримують в РФ, Білорусі і на окупованих територіях України. Але їхня кількість може бути у 5–7 разів більшою. Що відбувається з українцями в полоні, вдається дізнатися переважно від колишніх полонених. Адже інформацію про цивільних заручників Росія не надає ані їхнім родинам, ані Україні, ані міжнародним організаціям.

Опитуючи звільнених із полону цивільних і військових, МІПЛ встановила понад 100 місць, де Росія утримувала або досі утримує українців. Інтерактивну мапу з місцями утримання МІПЛ презентувала в ОБСЄ.

У заході взяли участь аналітикиня Любов Смачило, керівниця напряму документування Анастасія Пантелєєва, дружина полоненого волонтера Марина Костюк і колишній цивільний заручник В’ячеслав Завальний.

На початку зустрічі Євгеній Цимбалюк, Постійний представник України в міжнародних організаціях у Відні, подякував свідкам за присутність на заході, наголосивши, що саме їхні свідчення вкрай важливі для реагування на злочини Росії.

Цимбалюк нагадав, що Росія викрадає волонтерів на окупованих нею територіях: “Звичайні люди роблять надзвичайні речі на місцях. Коли людина вирішує стати волонтером і допомагати своїй громаді пережити окупацію, це сигнал для Росії про її чи його проукраїнську ідентичність, про те, що людина не боїться. Відсутність страху означає нелояльність до окупації. Але для росіян нелояльність означає, ніби людина завинили перед ними”.

Постійна представниця ЄС в ОБСЄ Раса Остраускайте висловила впевненість, що увага до агресії Росії і її злочинів не має зменшуватись:

“Ми повинні продовжувати тримати у фокусі те, що відбувається в Україні”.

Любов Смачило подякувала присутнім за можливість для МІПЛ уже вп’яте виступати в ОБСЄ і розповідати про порушення прав людини, спричинені нападом Росії на Україну.

Смачило презентувала мапу, підкресливши, що цифра в майже тисячу цивільних заручників у російському полоні не є остаточною. Аналітикиня нагадала:

“Механізму для звільнення цивільних із полону немає. Росія мала би звільнити їх без жодних умов”.

Анастасія Пантелєєва детальніше розповіла представникам місій в ОБСЄ про місця утримання цивільних заручників і логіку, за якою росіяни викрадають людей.

“Я досліджую насильницькі зникнення на півдні України, який росіяни окупували в перші дні повномасштабного вторгнення. Російські військові одразу почали викрадати людей”, — сказала Пантелєєва. 

“Вони облаштували камери для тортур у кожному окупованому місті й селі”.

За її словами, умовно є кілька категорій цивільних, яких росіяни переслідують насамперед:

• цивільні з військовим досвідом у минулому;
• волонтери, що забезпечують мешканців окупованих територій ліками і харчами;
• активісти, що ведуть мирний спротив, поширюють або мають проукраїнську символіку, літературу, ведуть блоги українською, а також ті, хто має вплив на громадську думку;
• місцеві посадовці, вчителі і медики, які відмовились співпрацювати з окупантами.

Анастасія Пантелєєва підкреслила, що навіть тих, хто не входить до перелічених категорій, так само викрадають: “Росіяни вірять, що майже кожен цивільний передає українській армії дані про переміщення російських військ і типи їхнього озброєння. Тому намагаються схопити якомога більше людей”.

Анастасія розповіла присутнім про кількох цивільних, які наразі перебувають у полоні, наголосивши, що це лише кілька імен із тисяч:

• соціальна працівниця з Херсону Ольга Черняк,
• підприємець із Генічеська Дмитро Захаров,
• інструктор із водіння з міста Олешки Сергій Котов,
• волонтер, громадянин Іспанії Маріано Ґарсія Калатаюд,
• мер Голої Пристані Олександр Бабич,
• працівних національного природного парку на Миколаївщині Сергій Лейбак,
  
• український журналіст Дмитро Хилюк.
  

В’ячеслав Завальний поділився своєю історією полону. Чоловік потрапив до рук росіян під час спроби евакуювати родину з окупованого Маріуполя. Його зупинили для перевірки, в одному з телеграм-каналів у телефоні знайшли мапу бойових дій у Маріуполі. Цього виявилося достатньо для затримання. В’ячеслав провів у полоні вісім місяців.

“Мені стріляли біля голови, мені стріляли біля колін, змушували зізнатися в тому, що я шпигун, розвідник. Вони затримали ще кількох людей.

Ми в полі копали собі могили, бо нам сказали, що нас розстріляють. 

Я опинився в Оленівці, нас там було спершу шістсот, але вже за два тижні дві тисячі людей. Потім з’явився російський офіцер, який приховував своє обличчя і сказав, що ми підемо на обмін. 

Вони сказали, що для нашої безпеки ми повинні сісти так, як вони скажуть. Я потім дізнався, що в НКВС цей метод перевезення в’язнів називався “ялинкою”. Кожного садять на підлогу кузова автомобіля, ти просовуєш руки під пахви людини перед тобою, а тоді руки заковують у наручники. Це роблять для того, щоб на кожній вибоїні людина своєю вагою затискала наручники. Ми виїхали опівночі, а приїхали на аеродром Таганрога в Росії вранці. Наручники на моїх руках були настільки затиснуті, що їх знімали пів години, і руку я потім не відчував десь три місяці.

На аеродромі нас завантажили в транспортний літак, завязали руки і очі, і ми полетіли. Як виявилося, до Курська. Нас завантажили вже в автозаки, закидали, як мішки, були там і цивільні, і військові. І всі ці люди опинилися 16 квітня на одному поверсі Курського СІЗО.

Я акцентую вашу увагу на назві цих тюрем, тому що у них є начальники, вони відомі. Я вважаю, що ці люди мають понести таке ж покарання, як понесли начальники концентраційних таборів після Другої світової війни.

6 травня нас всіх зібрали, під побоями змусили одягтися. Знову літак, і я потрапив до міста Донський у Тульській області, до виправної колонії № 1. 

Усе літо нам давали дуже мало їжі.

Якось ми нарахували 33 крупинки гречаної каші.

Вночі нас піднімали після опівночі і під ранок — це для того, щоб збити сон. Вони роблять все для того, щоб звідти людина не вийшла психічно нормальною. Нас виводили на прогулянку, а потім ставили до стіни і били трубами, палками. Змушували присідати. Одного разу ми присіли три тисячі з чимось разів.

У кого були погані зуби, їм давали знеболювальне. Для того щоб отримати таблетку, треба було піднятися на другий поверх, де був медпункт. Ця дорога коштувала здоров’я більше, ніж проблема, яка тебе турбувала. Били дорогою туди і били дорогою назад. Це називалося “профілактикою лікування”, щоб ви хотіли менше звертатися туди”, — розповів В’ячеслав Завальний.

В’ячеслав Завальний (перший праворуч)

Марина Костюк розповіла про викрадення на Сумщині росіянами свого чоловіка Олександра Костюка. Вже більше року він перебуває в полоні, точне місце його ув’язнення невідоме.

“20 квітня минулого року мені зателефонували з невідомого номеру, і я дуже злякалася, бо боялася почути найстрашнішу новину. Але мені сказали, що мій чоловік живий, він в полоні, він не покалічений, не поранений. Телефонував Олександр Ситник, який сидів із Сашею в одній камері. Ситника обміняли 15 квітня, він телефонував усім родичам людей, із якими був у полоні. Від нього у мене єдина інформація про те, що сталося з Сашею 5 березня, у день його зникнення. 

Саша їхав як волонтер, вивезти на Сумщині одну родину із зони бойових дій. Коли під’жджав до села, натрапив на колону російської техніки. Вони його зупинили, обшукали і забрали з собою для встановлення особи. Він десь днів сім ще їздив із ними на БТР, а було дуже холодно, йшли бойові дії. І Саша боявся, що його вб’ють на цьому БТР, бо він був зовсім без захисту, їздив під обстрілами. Потім його передали у фільтраційний табір, де він пробув до 17 березня. Там його водили на допити, чотири рази водили на розстріли, стріляли біля голови.

Після цього фільтраційного табору його направили в Старий Оскол у СІЗО № 2, де він був довгий час. Там були більш-менш задовільні умови. Їх там не катували, цивільні сиділи окремо від військових. Але десь восени була інформація, що Сашу перевели із Старого Оскола, куди — ми не знаємо. 

У мене немає з ним жодних зв’язків. Я отримала три листи через Червоний Хрест. Листи дуже схожі між собою — три рядки: 

“Я в полоні, я живий, сподіваюся, повернуся додому”.

Наша історія — це одна з тисяч історій. Мій чоловік не злочинець, не вбивця, звичайна людина, яка хотіла у важкий для країни момент допомагати іншим людям”, — розповіла Марина Костюк.

Постійний представник США в ОБСЄ Майкл Карпентер завершив захід зверненням до присутніх: 

“Я думаю про те, що багато з нас щодня сідають за стіл із Російською Федерацією. Іноді хтось із вас у цій кімнаті може навіть сказати “привіт” або “доброго ранку” або обмінятися парою слів із росіянами.

На цьому брифінгу є один момент, на якому, на мою думку, варто наголосити. Те, що дуже багато червоних точок (на інтерактивній мапі — МІПЛ) розташовані на території Російської Федерації. І, як сказав В’ячеслав, у цих закладах є цивільні, які щодня б’ють українців. Напевно, просто зараз, поки ми проводимо цей захід. Коли ми думаємо про воєнні злочини, це не лише злочини, які скоюють солдати на полі бою. Не лише прояв нелюдської природи збройних сил. Це систематичні зусилля уряду Російської Федерації у всіх його проявах, спрямовані на українців. І я сподіваюся, що ми будемо пам’ятати про це, тому що іноді нам як звичайним людям легко схилятися до того, що найбільш комфортно. Ми виступаємо як дипломати. Звісно, ми очікуємо, що ми будемо ладити з нашими колегами. Але пам’ятайте, що це відбувається систематично, що в це залучені всі елементи Російської Федерації, включно з членами делегації тут. Будь ласка, не забувайте про цей факт. Дякую”.

Захід був проведений за підтримки Празького центру громадянського суспільства.