Секретна в’язниця Росії. У Брянській області в СІЗО № 2 утримують близько 650 українців

В’язниця розташована в місті Новозибков, що за 170 км від Чернігова. Тут утримують українських військовополонених і цивільних заручників. Більшість із них у Брянське СІЗО № 2 потрапили в лютому і березні 2022 року під час окупації Росією Київщини.

РФ заперечує перебування тут громадян України. Російському адвокату-правозахиснику, який на прохання МІПЛ намагався потрапити на територію СІЗО, на вході повідомили, що громадян України там немає, у зустрічі з керівництвом в’язниці відмовили. Однак джерела адвоката в Новозибкові повідомляють, що сотні українців утримують у СІЗО № 2. Адвокат також надіслав запит до управління Федеральної служби виконання покарань у Брянській області щодо Дмитра Хилюка — викраденого росіянами українського журналіста, якого утримують у СІЗО № 2. Там повідомили, що даних про місце перебування Хилюка у них немає. Відповідь адвокату надав і Слідчий комітет РФ, заявивши, що не має даних про відкрите кримінальне провадження стосовно журналіста. Водночас свідки, з якими поспілкувалась МІПЛ, стверджують, що Дмитра Хилюка утримують саме в СІЗО № 2 в м. Новозибков — секретній в’язниці для українських заручників і військовополонених.

Шлях з України до Новозибкова — приблизно так везли затриманих із Київщини

“Прийомка в СІЗО жорстка, б’ють так, що два тижні відходиш”

Де б не затримували громадян України на окупованих територіях Київщини, спочатку їх перевозили до Гостомеля. Там був великий пункт для збору в’язнів на 100 осіб, який росіяни влаштували у промислових холодильниках неподалік аеродрому. Дехто перебував у цих приміщеннях одну ніч, інші — значно довше. “Мене тримали в Гостомелі два тижні в холодильниках, де також сиділо до десяти військових і близько 80-ти цивільних. Різні вікові категорії, були і старші, з якими я потім у російській тюрмі був, наприклад, Василь Васильович 1953 року народження, зараз він і досі в тому Брянському СІЗО № 2. З Гостомеля мене в кінці березня повезли у Білорусь, де я пробув три дні, а 30 березня мене оформили у Брянське СІЗО № 2”, — розповідає МІПЛ звільнений через обміни військовослужбовець Владислав (ім’я змінено на прохання свідка).

Брянське СІЗО № 2, м. Новозибков

Коли затриманих везуть у Брянське СІЗО, особи, які їх супроводжують, нерідко повідомляють, куди саме прямує автомобіль. Також є випадки, коли людина з супроводу детально пояснювала, що відбуватиметься після прибуття до тюрми. “У машину нас завантажили більше 30-ти, військова поліція супроводжувала, конвоїр із нами був. Він розповів, що буде далі. Наприклад, що коли сходиш із машини і падаєш, то спецназ не підніматиме тебе, а тягтиме по асфальту, від чого коліна будуть у крові. Він нам дозволив шапки підняти трохи, щоб бачити, куди ступаємо зі сходів машини. З нами був хлопець, який раніше відсидів у колонії, то сказав, що приймали нас у Брянському СІЗО так, як в Україні смертників”, — розповідає Дмитро Левицький, волонтер, якого звільнили через обмін у травні минулого року. Історію його викрадення і утримання у в’язниці МІПЛ уже писала.

Звільнений через обмін у травні 2022 року свідок Олександр (ім’я змінено на прохання свідка) говорить, що полонених витягували з машини і штовхали ногами до тюремного входу: “Ми падали. Тільки підводишся, знову ногами штовхають. Голову треба опустити, на тебе кричать, собаки гавкають… Кого собака дістане — від того шматок відірве”.

Колишній військовополонений Владислав каже, що оформлення в СІЗО № 2 відбувалось таким чином, щоб максимально залякати новоприбулих. “Уже під час прийомки мені поламали всі ребра, одне й досі стирчить. Нас усіх дуже сильно били, ноги сині були, по ребрах сильно били, а по голові не били, хоча пізніше в самому СІЗО били і по голові. Місяць гоїлося все, не міг лягти і встати з ліжка”, — пригадує чоловік.

Оформлювали бранців дуже швидко. Після побиття їх відправляли здавати одяг, приймати холодний 30-секундний душ, видавали тюремну робу і гумові капці. Далі — медичний огляд.

“23-го березня нас вивезли з Димера, 24-го перевезли з Гостомеля у Білорусь, а 25-го привезли в СІЗО у Новозибкові. Стрижка, медогляд, кров брали, флюорографію робили, брали відбитки пальців, все це за годину в перший же день. Все швидко робили. Між медоглядом і відбитками пальців отримали матрац, рушник, шматочок мила, зубну щітку та маленький тюбик зубної пасти. А ще відео вони знімали — наказували говорити, що ми зобов’язуємось не виступати проти спеціальної військової операції і таке інше. До речі, там же працівники СІЗО нам казали, що “два — три тижні, і все буде нормально”, — розповідає колишній заручник Дмитро Левицький. 

Дмитро Хилюк, український журналіст, якого росіяни утримують у Брянському СІЗО № 2

Зі строками співробітники СІЗО № 2 поспішили, бо заручники з Київської області перебувають там уже 11 місяців. Окрім журналіста Дмитра Хилюка у цій секретній в’язниці сидить колишній атовець Ярослав Грох із Толокуня Київської області, про якого МІПЛ раніше писала.

“Кожного дня — обшуки камер, майже постійно — стусани та удари по ребрах”

Після оформлення полонених розподіляють по камерах. СІЗО № 2 в Новозибкові має два приміщення. Одне — триповерхове, друге — п’ятиповерхове. В’язнів весь час переводять із однієї камери в іншу, з одного поверху — на інший, з одного корпусу — в інший. У такий спосіб одна людина впродовж десяти місяців полону може змінити 4 — 6 камер.

Розмір камери невеликий, усі вони розраховані на різну кількість осіб. Є камери на 2, 3 або 4 особи, а є й такі, де утримують 26 осіб. “У камері були ліжка, туалет, умивальник, стіл і дві лавки”, — каже Дмитро Левицький.

Камера на чотири особи у СІЗО № 2

“Щоранку виганяли на перевірку, працівник СІЗО заходив і молотком обстукував стіни, два рази на день вони перевіряли камери. Підйом був завжди о 6 ранку. Постійно примушували стояти в камері. Ми могли весь день простояти з опущеною головою, це від поверху залежало — скільки стояти отак”, — розповідає колишній військовополонений Владислав. Майже щодня в’язням наказували стояти і не рухатись у камері. Якщо хтось ігнорував наказ і починав ходити по камері, то одразу забігали спецназівці і били їх. Перерви, коли дозволялося присісти, були лише на кілька хвилин під час сніданку, обіду та вечері.

Усі опитані МІПЛ свідки стверджують, що спецназівці регулярно б’ють в’язнів Брянського СІЗО № 2. “Коли я був у камері на третьому поверсі, нас спецназівці постійно били ногами в берцях. Вони наказували згинатися дуже низько. Більше діставалося високим хлопцям, які фізично не могли так низько нагнутися. Ми розуміли, що на перевірках битимуть, але згодом звикли вже, це нас не дивувало і не лякало”, — каже Владислав, колишній військовополонений. Він додає: раз на тиждень перевіряли матраци. Тоді в’язні повинні були бігти з речами по коридору до спеціальної кімнати, там роздягатися, розгортати матраци, кричати: “Слава Росії!” “У цей час той, хто перевіряв, міг бити когось подушкою. А хто останній був на перевірці, того могли вдарити електрошокером”, — згадує Владислав.

Інколи масові побиття в’язнів відбувалися на тлі новин із фронту. Таким чином полонені дізнавалися, що ЗСУ влучно відпрацювали по позиціях росіян. “Вони забігали тоді і починали бити —  така типу помста за своїх. Якось забігли, почали нас бити, кричать: “Хохли, потвори, ми вам — жест доброї волі, від Києва відходимо, а ваші бандери-фашисти нам у спини стріляють із балконів, кущів, каналізаційних люків”, — розповідає колишній заручник Олександр.

Викрадений ЗС РФ Ярослав Грох перебуває у Брянському СІЗО № 2 м. Новозибков

Деяких в’язнів били частіше за інших. Це пов’язано з тим, що стосовно них у спецназівців була інформація, ніби цивільні були координаторами ЗСУ. Найбільше ж росіяни знущаються з чоловіків із патріотичними татуюваннями або над колишніми атовцями.

Лікування у російській тюрмі було умовним. Лікар міг дати пігулку, але яку саме — не повідомляв. Якщо у людини серйозне хронічне захворювання, наприклад, діабет, тричі на день лікар приходив робити ін’єкцію інсуліну. Що ж до травм внаслідок побиття, то їх ніхто не лікував. “У деяких людей були запалення після побиття. Давали якусь пігулку, яка тимчасово ніби вгамовувала біль, але це не було лікуванням”, — стверджує Владислав, колишній полонений Брянського СІЗО № 2. За словами Дмитра Левицького, тих, у кого гноїлися рани, водили у медпункт на перев’язки.

Коридор СІЗО

“У нас на ранковій перевірці був завжди лікар. Спецназ нас бив, а потім викликали лікаря. Якщо комусь було зле, він давав пігулку. Була історія, коли хлопця вивели і він зник. А почалося з того, що у нього через побиття нога опухла, він поступово від запалення чи що почав втрачати розум. Йому постійно давали якісь пігулки, а потім вивели з камери, тільки куди поділи — невідомо. Ми не знаємо, чи залишився він уживих. Можливо, помер, йому не надали медичної допомоги”, — свідчить Владислав.

“Постійні допити з однаковими питаннями. Голодні були завжди”

У розпорядку дня в Брянському СІЗО № 2 була лазня — раз на тиждень по черзі полонених виводили та під наглядом вели до душових. Також час від часу в’язнів виводили на свіже повітря. Проте така прогулянка тривала не довше 5 — 7 хвилин. Щодо їжі, то у в’язниці у Новозибкові годували тричі на день, але порції були дуже малі. Деякі свідки кажуть, що обід (а це суп, рагу і шмат хліба) вміщався у пів алюмінієвої кружки. “На сніданок була молочна каша — манка, вівсянка, різні. На обід — суп (типу щі) або рожева похльобка — вони казали, що то борщ. Друга страва на обід — картопляне рагу. На вечерю могли бути макарони. Раз на тиждень — смажений чи парений оселедець”, — розповідає колишній полонений Владислав. Пайка для в’язнів Брянського СІЗО № 2 збільшилася лише в останні кілька місяців: якщо раніше давали пів черпака каші чи супу, то з кінця серпня — повний черпак.

“Ми як засинали голодні, так і прокидалися голодні. Я повернувся з полону мінус 18 кг. Це за два місяці”, — свідчить у розмові з МІПЛ колишній заручник Олександр.

Їжа в СІЗО

Голод — це постійне відчуття тих, хто утримується у російських тюрмах. Це стосується не лише Брянського СІЗО № 2. У СІЗО № 2 в Таганрозі полонених також дуже погано годують, через що ті позбавлені сил. Колишній полонений Владислав каже, що через дефіцит їжі в’язні часто розмовляють про харчі, пригадують, як їли чи готували на волі — вдома в Україні.

Важлива частина нестерпного перебування в’язнів у Брянському СІЗО № 2 — допити. Бранців постійно приводять у спеціальні кімнати для допитів, де їх проводять або представники спецслужб РФ, які у балаклавах і не називають своїх посад, або ж представники військової прокуратури, які часом представляються і навіть передають протокол допиту на підпис в’язню. Одну й ту саму людину можуть допитувати різні особи тричі — чотири рази впродовж дня. Тих, хто становить для росіян особливу цікавість, допитують регулярно. Інших допитують лише впродовж перших двох тижнів перебування в секретній в’язниці, а далі не чіпають.

“Вони запитували, де склади боєприпасів, склади пального, кого знаю з “Азова”, серед атовців. “Азов” вони вважають терористичною організацією, дуже переймаються цією темою. Ще питали про батьків, родичів, усі дані збирали. У перший день я багато допитів пройшов. А пів року потому на допитах я бачив якогось студента, який сім хвилин допитував без ентузіазму, потім дав підписати мені протокол”, — зазначає колишній військовополонений Владислав.

Дмитро Левицький утримувався в Брянському СІЗО № 2

Дмитро Левицький зазначає, що під час допитів питання весь час повторюються. На його думку, таким чином вони намагаються зловити тебе на брехні. “Перші три допити — одне й те саме: кого знаєш з військових, азовців, добробатів, нацистів. Щоразу одні й ті ж самі питання, — розповідає Левицький. — Інколи в хлопців питали, чи вони націоналісти? Тоді вони відповідали, що не знають, про що йде мова, що якщо про те, що вони захищали країну від вторгнення, від агресії, то, певно, так — націоналісти”.

Опитані МІПЛ свідки кажуть, що під час допитів в’язнів не катували, могли навіть пригостити чаєм. Окрему увагу в Брянському СІЗО № 2 приділяють пропаганді. Для цього полонених щоранку змушують співати гімн Росії, вигукувати: “Слава Росії!” Їх також постійно називають фашистами, нациками, змушують припиняти говорити українською мовою. “До камери віконце він (наглядач) відчиняє і каже: “Російською говоріть, російською”, — розповідає Дмитро Левицький. За його словами, з камери в камеру носять телевізор, по якому крутять російські програми, а після наглядачі запитують у в’язнів, що вони побачили і почули під час перегляду — новини треба переказати.

Останнім часом телевізор приносять все рідше. Чоловік, якого завдяки обміну звільнили в січні 2023 року, розповідає МІПЛ, що тепер телевізор зобов’язують дивитися раз чи два на місяць. Колишній полонений Олександр зазначає, що прямої трансляції телепрограм не було — у телевізорі вставлена флешка з записами пропагандистських програм, які й показують в’язням.

Співробітники СІЗО намагаються переконати бранців, що України вже немає, а ЗСУ зазнали поразки у війні з Росією. Їм також пропонують підписати заяву про те, що вони відмовляються від обмінів. “Багато хто відмовився від обмінів, їх перевезли в інші тюрми. Були люди, що приїхали на Київщину з Криму, Херсону. Їм росіяни пояснювали, що обмінювати їх — це все одно, що міняти Росію на Росію. Нам брехали, що Київ розбомбили, що його вже немає, мовляв, куди ви поїдете, беріть російське громадянство, ми вам роботу знайдемо. І деякі вірили, ламались. Я знав, що це брехня”, — говорить колишній полонений Олександр.

Головна мрія кожного ув’язненого в Брянському СІЗО № 2 — звільнення через обмін і повернення в Україну. Оскільки їх весь час переміщують між камерами, поверхами і корпусами, в’язні не знають, коли і хто пішов на обмін.

Наталія Богута, МІПЛ