Вирізали “Z” на щоках, морили голодом і катували до смерті: як полонених українців знищують у Тульській колонії
Одна з найжорстокіших російських колоній, у якій утримують військовополонених і цивільних українців, розташована в місті Донський Тульської області. МІПЛ задокументувала свідчення декількох постраждалих, яких там безперестанку били, катували і зводили з розуму. Їхні свідчення — важливий доказ скоєних Росією воєнних злочинів. Ми також встановили можливих причетних до катувань і вбивств військовополонених українців у цій колонії.
— Це було 5-го травня. До нас у Курську в камеру зайшов начальник чи заступник СІЗО і сказав: “Ну що, хохли, поїдете в Сибір ліс рубати?” Називає прізвища — з речами на вихід. Нас обшукали, переодягнули, посадили в автозаки та повезли. Як згодом виявилось, на аеродром. Очі та руки зав’язані. Летіли за відчуттям довго — півтори-дві години, потім їхали автозаками годин шість. Спочатку по хорошій дорозі, потім — по поганій. Думали, потрапили у якусь сіру зону. Сподівалися, що скоро 9 травня і нас поміняють, але ні — кудись привезли. Бачимо — документи передають, собаки гавкають, у машину заходить чоловік у синій формі, розуміємо — новий етап. Так ми опинились у Донському, — розповідає МІПЛ Іван, колишній військовополонений морський піхотинець. У полон він потрапив на Херсонсщині в березні 2022 року.
Розташована у Донському виправна колонія № 1 Тульської області стала для хлопця п’ятим місцем утримання, але довгий час він думав, що сидить у Сибіру:
— Коли згодом мене привели до слідчого, він запитав: “Знаєш, де ти?” Я відповів, що, можливо, в Сибіру. Він засміявся: “Нехай так буде”. Мені здається, вони хотіли приховати місце. Але на бирках подушок, на упаковках мила та зубної пасти ми побачили: Тульська область. Тільки у жовтні, коли до нас закинули нового полоненого, ми дізналися, що ми в Донському.
Російське місто Донський розташоване менш ніж за 600 км від кордону з Україною. Колонія, у якій опинився Іван, функціонує з середини 1950-х у приміщеннях місцевої шахти. Один із корпусів, ліворуч від центрального входу на територію колонії, обладнано під слідчий ізолятор. У ньому за чотириметровим парканом тримають порушників режиму з усіх колоній регіону.
Чоловіча виправна колонія суворого режиму № 1, місто Донський Тульської області
У травні 2022 року, тобто за два з половиною місяці від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, до приміщення ізолятора вперше привезли українців. Тоді ж у колонію потрапив і морпіх Іван. Напередодні цей ізолятор повністю звільнили від російських ув’язнених. “Ми чули, як їх змушували співати гімн Росії, але доступу до в’язнів не було, навіть охорона у них була інша”, — написав про українських військовополонених один із російських засуджених, який потрапив до Донського на етап.
Окрім українських військових, у цьому корпусі були й цивільні громадяни України, викрадені під час окупації переважно з Київської, Чернігівської та Сумської областей.
Улітку 2023 року МІПЛ опублікувала матеріал про жахливі умови утримання у цій колонії, продовживши збирати інформацію. Нині маємо нові свідчення про більш серйозні порушення та нелюдське поводження з військовополоненими. З міркувань безпеки та на прохання свідків ми змінили імена колишніх бранців, чиї історії згадуємо. Наша ціль — привернути увагу до цієї жахливої в’язниці та спонукати представників Міжнародного комітету Червоного Хреста відвідати колонію з моніторинговою місією, аби катування припинились.
Тульська колонія суворого режиму: полонених українців етапують все далі від кордону
Прийомка
— Була третя або четверта година ночі, ще темно, коли нас доставили до колонії. Довезли до головного входу. З автозаків виводили по одному. Я бачив, як охоронці когось били. Попереду була стежка, нею треба було бігти у двір, — згадує Іван.
У ту ніч у Донський перевезли близько двохсот громадян України з різних місць утримання. Разом із Іваном із Курська привезли Олексія, який потрапив у полон у перший місяць великої війни у Чернігівській області. Також тут був полонений на Київщині Сергій, якого до цього утримували в СІЗО № 2 Новозибкова Брянської області. Привезли й військовополонених із СІЗО № 2 у Старому Осколі Бєлгородської області.
Загалом до Тульської колонії № 1 великі групи полонених українців росіяни привозили не один раз. Так, у травні 2023-го сюди перевели кілька десятків військовополонених із Новозибкова. Їх заселили у порожні приміщення, очевидно, звільнені напередодні. Серед них був Микола.
Коли полонених привозять у колонію, їх заганяють у внутрішні дворики. Іван згадує, що там дуже тісно, сісти й стати немає де. Росіяни вигукували імена і прізвища полонених, ті озивалися, після чого починалась прийомка. В очікуванні на неї Іван простояв до ранку, аж поки не зійшло сонце. О шостій чув гімн Росії і місцевих в’язнів, які горлопанили під час ранкової руханки.
Морпіха та інших полонених завели до ізолятора на території колонії, де на них чекали представники Федеральної служби виконання покарань РФ (ФСВП РФ, рос. — ФСИН РФ). Першим Іван побачив спецпризначенця.
— Коли будете бігти, кричіть: “Слава Росії!” — наказав він.
Прийомкою керували винятково спецпризначенці. Люди, яких полонені ідентифікували як працівників колонії, виконували їхні вказівки.
Під час прийомки у полонених запитують прізвище, їх фотографують, роздягають, змушують присідати. Потім їм видають тюремну робу, носити форму Збройних сил України не дозволяють. Іван каже, що все відбувалося досить швидко.
— Я ще подумав, що порівняно з Курськом, прийомка легша, — говорить Іван.
Інший військовополонений, Олександр, котрого також того дня привезли в Донський, нарахував близько 200 новоприбулих полонених. Коли всіх оформили, був уже вечір. Тоді в камеру принесли вечерю: капусту і котлету.
— Ми знову здивувались, що після Курська, тут принесли їжу — нормальний шматок хліба, рибну котлету. Але то було лише перше враження, — говорить колишній військовополонений.
Олексій у камеру потрапив ще пізніше. Понад вісім годин він, маючи поранення та стоячи на одній нозі, пробув у тісному прогулянковому дворику разом із пів сотнею інших полонених.
— Нас викликали по три особи, — говорить він. — “Строковики є?” — гукнув хтось із охорони. У моєму дворику їх було троє. Вони вийшли вперед, їм одразу ж на щоці вирізали “Z”. Я не бачив, як саме, але хлопці казали, що іржавим цвяхом. Потім їх так впізнавали і не чіпали кілька тижнів. Ну, як не чіпали — били, але не калічили. Аж допоки одному не порвали зв’язки в коліні. Тоді почали добивати, кричали: “А яка різниця, вже все одно не може ходити”.
Прийомка — розповсюджена практика у російських тюрмах. Для українських полонених вона особливо жорстока
Коли Олексія завели у камеру, то він за звичкою присів на ліжко — у Курську пораненим дозволяли сидіти вдень. Але тут різко відчинилися двері, у приміщення влетіли охоронці з криками: “Ти що, с*ка, команди сидіти не було?! Встав, руки підняв і стій так”.
Камера
— Моя камера була на шістьох. Ніби й не мала. Але нас у ній було 23. У тих камерах, які розраховані на чотирьох, перебувало по 14—16 осіб, — зазначає Іван. — Наступного дня прийшов черговий, сказав, що треба поприбирати в камері. Дозволили сидіти на лавці. Змушували пісні російські вчити. Але ми їх у Курську вже вивчили. Принесли нові. Співати їх мали прямо у камері.
Українських полонених помістили в окреме віддалене від російських ув’язнених приміщення СІЗО
На третій день перебування у камерах полоненим заборонили сидіти — увесь день вони мали стояти. Спати дозволяли лише вночі. Кілька тижнів їх годували завареною окропом капустою, змішану з якимось жиром.
— Це вони називали щі, — каже морпіх.
З часом почали давати все прісне. Суп був без картоплі — сама вода. Вода в ньому була мутною, ніби каструлю обмили після вареного рису.
— Якщо в перші дні можна було добавки попросити, то потім за такі прохання били. Ми почали реально голодувати, — згадує Іван.
Питної води не було — з крану текла іржава. Бранці набирали її у пластикову ємність, чекали, доки осяде іржа, і лише потім пили. Через нестачу поживної їжі, вітамінів і неякісну воду у багатьох почали псуватися зуби. Не було у тюремній камері й денного світла — єдине вікно наглухо забите. Натомість штучне освітлення не вимикали цілодобово.
— У нашій камері майже весь час були самі військові. Тільки на початку поселили цивільного чоловіка похилого віку. У нього правий бік був паралізований, можливо, через інсульт. Він мав проблеми з пам’яттю, забував, як його звати, якого він року народження. Ми йому ради не могли дати. Щоночі він під себе ходив. Сморід жахливий стояв — вікно ж відчинити не можна, попрати також нічого не можна. Думаю, вони спеціально нас провокували, аби ми сварилися через цього чоловіка. Ми просили їх, аби йому допомогли, але нам не відповідали. Тому намагалися впоратися самотужки, зменшували кількість рідини, яку він міг пити. Зранку давали чай, в обід — частково компот, ввечері він нічого не пив. Жодних послаблень для старої та хворої людини з боку наглядачів не було: його примушували робити все так само, як і нас, били його так само, — розповідає Іван.
Колишні військовополонені свідчать, що росіяни прагнули дезорієнтувати тих, кого утримували. На них морально тиснули: приховували місце перебування, стирали межі доби через відсутність денного світла, голосно вмикали новини кількамісячної давнини — для росіян хороші, для українців — погані, мовляв, Україна вже здалась, Росія має значні перемоги на фронті.
— У нашій камері у трьох хлопців були татуювання. В одного на спині набито російською “Спаси и сохрани”. У другого на руці — “За ВДВ”, бо раніше служив у десантних військах. А в третього — знак “Рамштайну”. До десантника домахалися, змусили здирати. Дали на це два дні. До нас у камері сиділи зеки, вони леза полишали – маленькі, гострі. То він ним зрізав, до крові, — каже колишній військовополонений.
Полонених змушували здирати татуювання підручними засобами
Українських військових у Донському водили у лазню і стригтися. Кожен, хто згадує, як це відбувалось, говорить, що для більшості процедури перетворювалися на катування. Водили та стригли російські ув’язнені, які також прибирали та розносили їжу.
— Повели “на стрижку”. Наказали піднятися, випрямитися, заплющити очі і до “перукаря” стати передом. Він запитує: “Чи куштував цукерку по-київськи?” Я сказав, що так. На що той відповідає: “Ні, не ту, нашу пробував?” І як ударить кулаком у кадик. Я впав, дихати не можу, кашляю. Потім, чую, каже: “Запити треба”. І знову бʼє в обличчя. Я впав, після того вони мене не чіпали. Оце така “стрижка”, це був вересень 2022 року, — згадує Іван.
Українські військові та цивільні, опитані МІПЛ, одностайні: ставлення до них було жахливе. До них РФ застосовувала нелюдське поводження: їх тримали в карцері, обмежували в усьому, били, принижували. Ані адміністрація колонії, ані зовнішні візитери, як то слідчі чи прокурори, навіть не намагалися припинити ці практики. Нелюдське поводження і катування українських бранців стали звичною практикою в колонії, набувши виразних ознак системності.
Системні катування
Як і в інших місцях утримання військовополонених на території РФ, охорона в СІЗО змінювалась. У Донському ротація відбулася щомісяця в двадцятих числах. Наглядачі приїздили з різних регіонів. Ніхто не представлявся, але українці відрізняли їх за зовнішністю і акцентом, часто новоприбулі самі розповідали, з якого міста приїхали. Були сибіряки, тувинці, дагестанці.
Форма працівників Федеральної служби виконання покарань Росії стандартна. Прикомандирований спецназ здебільшого носив чорну або синю форму
Перша зміна, яка зустрічала новоприбулих полонених, була з Іваново. Для охорони бранців росіяни задіяли спецпідрозділ “БАРС” Федеральної служби виконання покарань із Волгограду.
— Якщо у травні-червні ми співали пісні та відтискалися, то з липня, коли приїхали наглядачі з Сибіру, почалися справжні випробування, — згадує колишній військовополонений Іван. — Пам’ятаю, як один придумав, аби під час перевірки перед тим, як вести нас на прогулянку, ми заплющували очі. І в цей час вони нас били, навіть по голові.
Чоловік розповідає, що у наглядачів були поліпропіленові палиці великого діаметру: — Коли нею били, то на руках і ногах залишалися сліди, але кістки ними не ламали.
Потім військових почали, як вони говорять, “качати”, тобто змушувати виконувати надмірні фізичні вправи. Наприклад, щогодини присідати по 300 разів. Тобто за день вони могли присісти 2500—3000 разів.
— У серпні заїхали люди азійської зовнішності. Вони били по ногах так сильно, що у мене на одній утворилась шишка розміром із кулак, — каже Олексій. — Я попросився до медсестри, та подивилася і сказала: “Більше фізичних вправ, кров ганяй”. Після того по нозі бити перестали, прикладалися до інших місць. У пацанів від тих побоїв почали ноги гнити. Реально три пальці можна було засунути в ноги — такі були діри. Їх не лікували. Почали бити по дупі — в одного з наших із камери вона була майже чорна.
Олексій говорить, що полонених били цілодобово. Перепочити можна було виключно під час обіду охоронців. Та вони швидко поверталися і все продовжувалося по колу.
— Ніхто не лінувався, не вигорав, їм не набридало. Інколи били когось одного, інколи — кількох одразу. В камері, в коридорах, під час супроводу на прогулянку, на прогулянці, — свідчить український військовий.
На прогулянку водили у спеціальні дворики, де були окремі камери з металевими важкими дверима та решіткою вгорі. Над нею був поміст, на якому чатували наглядачі.
— У дворику ми мали рухатися по колу з заведеними за спину руками та опущеною донизу головою, — згадує військовий Микола. — Найчастіше у цей момент залітали охоронці у масках і починали нас бити. Ці з Сибіру були особливо жорстокі у такі моменти. Когось вони на підлогу кидали та били, інших приставляли до стіни. Мені там ледь зуби передні не вибили.
— А мою голову вони перевіряли на міцність, — додає про прогулянку Олексій. — Били в чоло так, що потилиця вдарялася об стіну.
— Потім наказували вставати та співати і бігти у камеру. По дорозі били, добивали кулаками. У камеру маєш забігти та кричати: “Спасібо, гражданін начальнік, за прогулку, — розповідає Іван. — Пам’ятаю, як один місцевий малолєтка хвалився, що купив великий шокер. Він любив стояти, аби його не було видно. Ми бігли, дивилися вниз, а він збоку у ногу бив шокером. І якщо не зорієнтуєшся, то впадеш.
Зі слів свідків, найбільше знущалися над морськими піхотинцями, яких узяли в полон у Маріуполі. Саме в полоні деякі з них отримали важкі травми.
— Вони чомусь думали, що морпіхи — особливі злочинці. Поруч із моєю камерою був карцер, де перебував полонений із Маріуполя, щойно він чув своє ім’я, то просив не бити. Але його змушували вийти у коридор, де починали гамселити палками, електрошокером. І це не кілька разів, а впродовж години чутно крики. І так по кілька разів на день, — говорить Олексій.
Він розповідає, що бранців також катували електричним струмом за допомогою польового телефонного апарату ТА, який у народі називають тапіком. До нього та до жертви катувань підʼєднували дроти, вмикали електричний струм. Тапік росіяни тримали у підвалі. Після обміну лікарі знайшли на тілі Олексія опіки від електричного струму, яких чоловік не помічав, бо все його тіло весь час було вкрито гематомами.
Вдень полоненим забороняли сидіти, тому їм доводилося стояти. Через це у всіх набрякали ноги
Катували військовополонених і психологічно. Кожна нова зміна в колонії намагалась придумати для цього щось нове.
— Одні стукали палкою або кулаком у камеру — це означало, що ми мали сказати: “Гражданін начальнік”, після чого черговий по камері повинен був доповісти. Якщо стукали двічі, ми кричали: “Йогурт “Данон”. Тричі — мали присісти. Чотири — сказати: “Піку-пікачу”. П’ять разів — відповідати: “Зеленський, Байден, Бандера — пі**раси. Шість — “Хто не скаче, той москаль, а хто скаче — пі**рас”. На сім — “Росія щєдрая душа”. І так далі, — розповідає Іван про розваги охорони. Якщо полонені помилялися, то їх били. Звільнені з полону 3 січня 2024 року українські військові кажуть, що ці практики серед охорони колонії в Донському популярні й досі.
— Щоб ви розуміли, як жорстоко били, скажу так: ми вже до такої міри звикли до побиттів, що боялися вже не цього, а самого очікування цього моменту. Тобто коли ти чуєш, що в коридорі тупо когось вбивають, і розумієш, що скоро твоя черга. Ось цей момент лякав найбільше, — згадує інший колишній бранець.
Навіть листи, які полоненим пропонували написати додому, охоронці виставили на глум. У них забороняли вказувати, де і в якому стані перебуває людина. Дозволяли писати лише загальні фрази, мовляв, усе добре.
— Потім ці листи збирали, сиділи, читали, сміялись. А ми тим часом у камерах стояли. Голови опустили, ворушитися не можна було, — згадує морпіх. Жоден із тих листів так і не потрапив в Україну.
Напередодні обміну Олександра викликали на допит. Чоловік не знає, хто саме це був, але припускає, що хтось зі структури, яка займалася обмінами.
— Він мене запитує: “Б’ють?” А я дивлюся на нього і не знаю, що казати. Відповідаю, що ні, а він: “Та що, я не бачу?” А тоді продовжує: “От ми сюди їхали, були впевнені, що тут нікого немає”, — переповідає розмову колишній полонений.
За його словами, у листопаді 2022 року в колонію приїхала перевірка. Свідки не впевнені, що це були, скажімо, представники Червоного Хреста, але після цього полонених почали краще годувати, бити не припинили, але знущалися вже не так інтенсивно. Тим, у кого були відкриті рани, заборонили ходити на прогулянки, аби не інфікуватися повторно. Та охоронцям було начхати.
— От заходять вони в камеру, я кажу, що ноги гнояться, опухли, а чоботи, які дали, замалі, не можу їх одягнути. Прошу інше взуття і принагідно нагадую, що таких хворих виводити заборонили. А охоронець каже: “Та мені по**й, іди в тапочках”. А я ж рани сечею промивав, зубною пастою мазав, де маленькі були, то почали затягуватися. А коли сходив на цю прогулянку, то всі рани знову почали гнити, — говорить Олександр.
З наступним етапом тортури в колонії посилилися. Про це МІПЛ говорять ті, хто потрапив туди у травні 2023-го.
Смерті в полоні
Від постійних знущань стан військовополонених погіршувався. Кажуть, що у звичайному житті ніколи б не подумали, що людський організм може витримати такі навантаження — фізичні та психологічні. Однак витримували не всі.
— Був момент, коли кілька наглядачів вивели одного полоненого в прогулянковий дворик і разом били його там. А потім чоловіка повернули у камеру. Ввечері йому стало зле, він попросив таблетку, йому дали валідол. Вночі нас знову підняли, та він не міг встати. Тоді приїхала швидка. На ранок, коли прийшла нова зміна охоронців, я почув, що його не відкачали, що він помер від зупинки серця, — ділиться спогадами Іван про події літа 2022 року.
Про смерті в полоні розповідає і Олексій:
— Я чув, як тіло за ноги витягували з камери. Ми всі чули. Але нічого не знаємо про того, хто це був і яка причина смерті.
Після таких випадків, кажуть колишні військовополонені, приходив відповідальний по зоні і з’ясовував обставини.
— Тоді режим у камерах на деякий час послабляли, вдень упродовж години навіть дозволяли сидіти на ліжках. Пам’ятаю, так було в грудні 2022 року. Але нам від того легше вже не ставало, — каже колишній бранець.
Він та інші згадують, що інколи після побиття людей без свідомості виносили з камер.
— Одної ночі, коли ми вже звикли, що нас піднімають, чоловік з інсультом, який був у нашій камері, не зміг встати. Він просто лежав і дивився. Наглядач говорить: “Чому один лежить?” Ми пояснюємо, що з ним щось сталося і треба лікаря, бо він не реагує. Вони зайшли, подивилися, сказали, що лікар буде лише зранку, хоча ми знали, що чергові лікарі там і вночі є. Та вони нікого не покликали. Це був перший підйом тієї ночі. Під час другого вони нашу камеру вже не чіпали, ходили по інших. Ранком ми почали того чоловіка підіймати, а він уже не реагував. Прийшла нова зміна, яка з місцевих складалася, вони викликали медсестру, та щось йому вколола. А потім чоловіка забрала швидка, більше ми його не бачили, — говорить Іван.
МІПЛ також відомий випадок смерті після полону. Цивільний, якого повернули в рамках офіційного обміну, помер за кілька місяців після звільнення. Від рідних відомо, що він перебував у колонії в Донському, про те, що пережив, волів не розповідати.
Карцер
На першому поверсі СІЗО в колонії у Донському розташовано три карцери. В одному з них полонений Олексій провів 108 днів. Каже, що втратив надію вийти звідти живим. До нього у цьому карцері утримували морського піхотинця, який на стінах залишив молитви і прощальні послання рідним. Олексій описує камеру як непридатне для перебування місце: стічна труба протікала, усюди була пліснява, зі стіни крапала вода:
— Усі фекалії стікали в мою камеру. Ця вода, яка весь час крапала, а також потріскування мікрофону від відеонагляду зводили з розуму.
Умови у карцерах у колонії в Донському непридатні для життя, однак багатьох полонених там утримували понад 100 днів. Фото ілюстративне
Для тих, кого утримували в карцері, зменшували кількість їжі. Давали тільки дві ложки каші та шматок хліба.
— У мене інколи не було сил, аби жувати той хліб, — додає Олексій.
Колишні військовополонені, звільнені в різний час, розповідають, що наглядачі в цьому СІЗО систематично переривали сон полонених.
— Серед ночі різко увімкнули світло. Я думав, що вже ранок, кричали: “Підйом!” Ми зривалися, не розуміли, що відбувається. Нам наказували стояти. Спочатку стояли пів години, потім давали відбій. А за годину-півтори знову піднімали. А оскільки вже був ранок, то спати заборонялось. З часом ми мали не просто стояти, а присідати вночі, — говорить колишній військовополонений Іван.
У карцері сон переривали частіше, довше і з посиленим фізичним навантаженням. Якщо в камері вони присідали по 300 разів, то в карцері потрібно було присісти 500.
Деяким не давали спати по кілька діб.
Колишній військовополонений згадує, як одна з камер, у якій він перебував, була навпроти карцера:
— Пам’ятаю, як одного разу в неї закинули морпіха з Маріуполя. І його там постійно били, говорили, що ноги в нього вже чорні, тому на кріслі колісному їздитиме. Вночі йому не давали спати. Загалом десь сім ночей точно не спав. Після побиттів його відкачували. Яка подальша доля морпіха, невідомо. Інших там також “качали”. Рекорд у одного був 13 діб без сну. Я не пам’ятаю прізвище того хлопця, але вночі його будили і били, якщо він засинав, то він постійно стояв 13 діб. У нього галюцинації вже почалися. Що від нього хотіли, не знаю. Але він сказав: “Давайте підпишу”. Вони потерли руки, задоволені, що добилися свого.
— У таких умовах думав про самогубство, бо від тебе там все одно нічого не залишається, — розповідає Олексій. — Тобі ж весь час усе забороняють. Їжу дали. Аби її зʼїсти, виділяють хвилину. А за цей час треба ще й помити і віддати посуд. Ганчір’я немає, мила не можна, зубну пасту не можна. У камері пару разів видавали тюбик зубної пасти, всього 30 грамів, прострочений на 12 років. Я її з’їв — так їсти хотів. Постійно шмони, по 5—6 разів на день. І постійний психологічний тиск, відсутність медичної допомоги. У мене нога гниє, мені боляче, я починаю собі розривати ногу об іржавий цвях, щоб якось той гній вичистити, а підлога вся у фекаліях, я боюся собі ще якусь заразу занести. А вони замість того, аби викликати лікаря чи дати мені якогось антисептика, виводять у коридор і починають бити зі словами: “Команди не було, нехай гниє!”
Допити
Військовополонені розповідають про допити у колонії. Одних допитували лише на початку полону, а когось упродовж всього періоду утримання.
— Були слідчі і прокурори. Мене допитували прокурори. Запитували про особисте життя, брали відбитки пальців, зразки ДНК. Це у них так необхідно. Вони звіряли з моїми свідченнями, які я давав у Курську. Багато хлопців не досить точними були, тож їх тягали на допити знову і знову, — каже Іван.
Сергій, якого полонили на Київщині, згадує, що його допитували представники Слідчого комітету Російської Федерації (СК РФ). Зазвичай, каже, вони були у цивільному одязі:
— Напередодні допитів, які проводили прокурори чи місцеві, нас “готували”. Заходив спецназ, бив і пояснював, як треба поводитися на допитах. Коли ж приїздили представники СК РФ, то побиття не було. Мабуть, вони мали певний вплив на адміністрацію колонії.
Якось Олександр підслухав розмову охоронців, які стояли у коридорі і дивувалися вседозволеності у Тульській колонії № 1.
— Хтось із нової зміни звертався до когось зі старої: “От ми були у різних місцях утримання полонених, так в одних взагалі чіпати не можна, десь — ледь-ледь, а тут що хочеш, те й роби”. Новеньких дивувало те, настільки жорстоко дозволяли ставитися до нас, — розповідає Олександр.
Чоловік додає, що під час допитів полоненим робили 3D-сканування обличчя, попереджали, мовляв, “знову потрапите на територію Росії, вас затримають і так “лояльно” більше не ставитимуться”.
Хто наказував катувати
Марія Квіцінська, експертка з Європи та Центральної Азії Всесвітньої організації проти тортур (ОМСТ), нагадує: відповідно до міжнародного гуманітарного права, військовополонені є захищеними особами і мають утримуватися у спеціальних таборах окремо від російських ув’язнених чи цивільних затриманих. Умови у цих таборах мають бути не гіршими за умови утримання солдат армії РФ і відповідати певним стандартам щодо приміщень утримання, харчування, одягу, гігієни, медичної допомоги, гідного поводження та іншого.
Марія Квіцінська, експертка з Європи та Центральної Азії Всесвітньої організації проти тортур (ОМСТ)
— У цьому ж випадку немає жодного стандарту, який би Росія не порушила, — говорить Квіцінська. — У різних місцях несвободи Росії документуються численні випадки катувань.
— Якщо військовополонені чи цивільні затримані особисто не бачили, скажімо, керівників установ, але їх катували регулярно і в різних місцях утримання, то з великою вірогідністю можна припустити, що катування — це або ініціатива конкретного керівника, або наказ, який надходив від людей вищого рівня.
Катування — це воєнний злочин і порушення прав людини. Випадки катувань підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, Комітету ООН проти катувань, Міжнародного суду справедливості. Також у разі, якщо жертва опиняється у країні Європи, що має законодавство про універсальну юрисдикцію, наприклад, Німеччина, то вона може звернутися до правоохоронних органів цієї країни.
Можливі причетні до катувань і вбивств
Про виправну колонію № 1 у Донському зазвичай згадують через катування. Так, у 2012 році ЄСПЛ визнав обґрунтованими скарги Віталія Бунтова (№27026/10 “Buntov v. Russia”). Чоловік поскаржився, що у цій тульській колонії він піддавався тортурам та нелюдському поводженню. На плановому тривалому побаченні 4—5 лютого 2010 р. його мама Тетяна Краківська, лікар за фахом, на власні очі бачила стан сина, про що докладно написала в заяві, поданій до слідчих органів. Отримані травми, зокрема, свідчили про кисневе голодування.
Зауважимо, що військовополонені, яких опитала МІПЛ, говорять, що їх утримували ізольовано і вони не бачили і не чули керівництва колонії. Росіяни змушували бранців заплющувати очі та опускати голову при зустрічі з представниками системи.
МІПЛ встановила прізвища керівництва колонії, яких вважає причетними до катування українських військовополонених та цивільних.
Но момент переміщення перших українських військовополонених у травні 2022 року установою керував Олександр Олександрович Плаксін. Свої функції він виконував до жовтня 2022 року.
Плаксін Олександр керував колонією в Донському на початку 2022 року, восени 2022-го його заарештували
Після Плаксіна новим керівником став Камо Георгійович Габрелян.
Камо Георгійович Габрелян на фото ліворуч. Поруч із ним — Тетяна Ларіна, Уповноважена з прав людини в Тульській області
Габреляна повернули на його колишнє місце роботи — керувати виправною колонією № 7 міста Щекіно Тульської області.
На початку 2023 року керівником виправної колонії № 1 Тульської області став полковник внутрішньої служби Іван Васильович Давиденко. Його перевели з виправної колонії № 6 міста Новомосковськ, до цього працював заступником начальника СІЗО № 2 по Алтайському краю.
Давиденко Іван Васильович призначений на посаду керівника ВК № 1 у Донському на початку 2023 року
Також зосереджуємо увагу на генерал-майорі внутрішньої служби Росії Івані Прокопенку, начальнику Федеральної служби виконання покарань по Тульській області. Він родом із Вінниці. Відповідно до зібраних даних, у 1993 році, після завершення строкової служби, працював молодшим інспектором відділу режиму та охорони слідчого ізолятора № 1 міста Москва, відомого під назвою “Матросская тишина”. Був нагороджений “Орденом Мужества”. 7 вересня 2019 року його призначили начальником УФСВП по Тульській області. У 2021 році Прокопенку присвоїли звання генерал-майор внутрішньої служби. З листопада 2017 року Іван Прокопенко перебуває під санкціями Канади. З 2022-го — під санкціями Великої Британії та Австралії, з 2023 року — України, США та Нової Зеландії. Через те, що Прокопенко очолює Федеральну службу виконання покарань у Тулі, вважається, що він бере участь або ж підтримує вербування увʼязнених до Групи Вагнера.
Начальник Федеральної служби виконання покарань по Тульській області Іван Прокопенко перебуває під санкціями шести країн
Також полонені згадують жінку, яка приходила у слідчий ізолятор, але до камер не заходила. Описати її полонені не можуть, та зазначають, що після її приходів мінялися правила.
— Нововведення з’являлися уже на наступний день. Наприклад, нас почали будити вночі, хоча до цього ми спали всю ніч. Спершу нормально годували, а після її приходу їжа стала жахливою — сама вода. Щоразу, коли ми чули її голос або знали, що вона була, щось мінялося, — розповідає Олександр.
За його словами, ані імені, ані прізвища цієї жінки він не знає. Але, ймовірно, йдеться про Наталію Володимирівну Дрьоміну, начальницю філіалу медико-санітарної частини № 71, яка обслуговує ВК № 1. Вона — одна з тих, хто відповідає за режим у колонії, зокрема за надання медичної допомоги. Саме Дрьоміна зобов’язана стежити, аби до хворих не застосовувалися заходи впливу. Крім того, вона відповідає за якість харчування.
Шлях додому
Перших полонених на обмін із Донського вивезли у грудні 2022 року, тобто за понад сім місяців від початку утримання в цій колонії.
Іван згадує, що у камері був Борис заввишки два метри, баскетболіст:
— Від голоду він уже майже знепритомлював, світився. У камеру зайшли люди в цивільному, назвали його прізвище. З кожної камери вибирали по одному. Ми запитували, куди їх ведуть. Нам відповідали: “На розстріл”. Інший додав: “Якщо все буде добре, то за тиждень і вас розстріляють”.
Обмін 31 грудня 2022 року, серед звільнених ті, хто перебував у колонії в Донському
Хлопець говорить, що чув на вулиці гуркіт машин, ймовірно, автозаків, який згодом стих. Баскетболіста, ймовірно, вивезли з колонії, але ніхто не знав, куди саме. Пізніше з’ясувалося, що українців перевозили до Мордовії у колонію суворого режиму № 10 у Зубово-Полянському районі. У травні 2023 року СІЗО на території колонії у Донському спорожніло, після чого туди привезли нову партію полонених, зокрема з Новозибкова Брянської області.
Морпіха Івана обміняли раніше, на початку 2023 року, згадує таке:
— Я попросив залишити шкарпетки, оскільки нових не дали. “Бери, вдома в рамочку повісиш”, — відповів охоронець. Я здивувався — мене ж на розстріл ведуть.
Коли після полону Івана зважили у військовому шпиталі на території України, він важив 49 кг. До полону — 63 кг. Олексій під час полону втратив 40 кг, Сергій — 15 кг. Олександр втратив 10 кг, він і до полону був худорлявим, охорона в Донському називала його кістлявим.
Баскетболіст Борис на підконтрольну Україні територію повернувся лише за рік — 3 січня 2024 року.
Медійна ініціатива за права людини задокументувала близько 15 свідчень військовополонених і цивільних, яких РФ утримувала у ВК № 1 у Донському. Ці та інші свідчення є важливими доказами воєнних злочинів, скоєних Росією.
Ми звернулися до Міжнародного комітету Червоного Хреста з вимогою відвідати виправну колонію № 1 Тульської області РФ з метою моніторингу умов утримання громадян України — цивільних та військових, а також з’ясування обставин загибелі тих, про кого йдеться у цьому матеріалі.
Матеріал підготовлено за участі Олени Бєлячкової, координаторки груп родин полонених.
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
