Росія блокує повернення викрадених цивільних із Київщини: бранці сидять без зв’язку і суду
З сотень українських цивільних бранців із територій, які росіяни коротко окуповували у 2022 році, жодного досі не судили. Звинувачення, яке їм закидають, навіть немає в російському кримінальному кодексі. Вони не отримують листів і передач, до них не приходять адвокати. Про місце їхнього утримання рідні дізнаються лише від звільнених через обмін військовополонених.
Володимир явно хвилюється, а можливо, боїться, виголошуючи на камеру підготовлений для нього текст. Збившись, він знервовано посміхається і човгає на стільці. Чоловік весь час зазирає кудись вгору, ніби звіряючи те, що каже. “Хочу сказати, що зі мною все в порядку…”, — починає він і вже далі до кінця 50-секундного відео зачитує текст, зафіксувавши погляд над камерою.
Володимир — один із приблизно 42 цивільних, яких викрали з території Димерської громади на Київщині в період короткої російської окупації. Він не каже на відео, де саме його утримують. Понад три роки він і ще десятки викрадених цивільних перебувають у російських СІЗО і колоніях без слідства і суду, без контакту з рідними.
Викрадені, вивезені, зниклі
27 лютого 2022 року 41-річний Юрій Лях, який працював на підприємстві з виробництва меблів, поїхав зі свого села Литвинівка в Димер. Він хотів замінити пробиту покришку, але додому не повернувся.
Таких викрадених, як Юрій, в одній тільки Димерській громаді було близько сотні. Деяких, зрештою, окупанти відпустили. Родичі тих, чиєму викраденню були свідки, щоденно оббивали пороги окупаційної адміністрації і російських командирів, аби принаймні передати ліки і теплі речі.
Фотографія Юрія Ляха на столі в домі його матері Лідії Лях. Фото МІПЛ
Багато з них були шоковані новинами про раптовий відступ російських сил, бо з ними губився й слід їхніх синів, братів і чоловіків. З тих, кого утримували на початок квітня, частину росіяни залишили. Решту через Білорусь вивезли до Росії.
Де і за яких обставин викрали Юрія Ляха, його мати Лідія Лях не знає. Про те, що його разом із кількома десятками інших викрадених жителів місцевої громади росіяни тримали у підвалі захопленого підприємства у Димері, вона дізналася від волонтерів вже після деокупації.
Пізніше двоє звільнених черкз обмін військових повідомили, що чули про Юрія Ляха, один — в СІЗО в Новозибкові Брянської області, другий — у колонії в Донському Тульської області. Однак чоловіка ніхто не бачив.
Юрій Лях — один із небагатьох із Димерської громади, кого досі вважають зниклим безвісти. Про утримання багатьох у Росії є офіційні підтвердження, здебільшого через Міжнародний комітет Червоного Хреста.
Ровесника Юрія Ляха Сергія Шпака викрали 18 березня разом із чотирма волонтерами. Всі вони збиралися того вечора виїжджати з окупації, в тилу на них чекали сім’ї. Пізніше один повернувся з полону: його вивезли разом із усіма в Росію, але скоро відпустили.
Сергій Шпак
Дружина Сергія Марина Шпак один раз отримала короткого листа від чоловіка. Вона також має офіційне підтвердження про його утримання в Росії, та де саме він перебуває, їй не повідомили. Влітку 2023 року Марині зателефонував із вістями звільнений за обміном військовополонений: він товаришував із її чоловіком, вони разом були в колонії у Каменськ-Шахтинському Ростовської області.
— Багато людей з нашої громади тримають у Донському. Я знаю про дев’ятьох. Також у Пакіно є наші. Були в Каменськ-Шахтинському, але є інформація, ніби з цієї колонії людей вивезли і вони вже в інших колоніях, — каже Анна Муштукова, голова організації родичів полонених Димерської громади “Наші найрідніші”. Її чоловік Іван Дрозд, як і решта українських бранців, перебуває в Донському інкомунікадо.
Колонія у Донському
У Анни Муштукової теж є відео з чоловіком. У червні 2024-го російська державна ВГТРК випустила десятихвилинний фільм, у якому українські військовополонені читають і обговорюють листи від рідних, займаються спортом, грають у шахи і не хочуть додому, де їх знову примусили би “стріляти в мирних жителів”. “Російські виправні установи стали своєрідним прихистком для українських військовослужбовців”, — заявляє в сюжеті російський пропагандист.
Серед військовополонених у російській колонії № 1 в Донському Тульської області Анна Муштукова в кількох епізодах побачила Івана Дрозда, якого росіяни викрали в Димерській громаді 28 лютого 2022 року.
Іван Дрозд
У Донському є дві колонії, № 1 і № 5. Перша здавна має погану славу. Ще за десять років до повномасштабного вторгнення російські медіа писали про спроби колишнього бранця добитися в судах покарання для тих, хто катував його там і намагався вбити. Пізніше розповідали про спробу самогубства.
Наприкінці 2022-го в ув’язнення потрапив сам начальник ВК — за отримання хабаря: йшлося про те, що він за гроші дозволяв одному ув’язненому користуватися телефоном і інтернетом. На хабарях ловили представників адміністрації і раніше, і по тому.
Коли на початку 2022 року в СІЗО і колоніях в Росії почали звільняти місця, щоб розміщувати в них українських бранців, вибір пав, зокрема, на частину колонії № 1 у Донському. Там звільнили двоповерхову будівлю, яка слугувала слідчим ізолятором.
У травні 2022 року дружина ув’язненого росіянина поскаржилася на одному комунікаційному майданчику, що в колонії заборонили довгострокові побачення, оскільки в кімнати для них “з невідомих причин заселили взвод співробітників міліції”.
Обласне пенітенціарне відомство скупо пояснило це “технічними причинами”. Ймовірно, додаткових силовиків завезли для роботи в СІЗО. У них щомісяця відбувалася ротація. Один російський в’язень розповідав, що за українськими полоненими наглядали окремо від решти.
З 2022 року родичі російських в’язнів почали постійно скаржитися на знущання у ВК 1 у Донському.
За їхніми і словами самих в’язнів, адміністрація і окремі зеки регулярно катували, били, принижували, погрожували зґвалтуванням і позбавляли можливості телефонувати рідним по тюремній системі “Зонателеком”. В’язнів примушували працювати понаднормово, платити чи то адміністрації, чи то в “общак”, записуватися добровольцями на війну проти України.
Коридор російської колонії № 1 в Донському Тульської області
Попри те що після арешту начальника колонії її керівництво мінялося двічі, скарги не припинялися.
Українські бранці з ув’язненими росіянами в Донському не перетиналися. Останніх російських в’язнів звідти виселили, ймовірно, на початку лютого чи навіть у січні 2022 року. Українців сюди почали завозити навесні. Для цього в будівлі ущільнили камери: додали в кожну по кілька ліжок. Так, наприклад, камера на чотирьох перетворилася на камеру для шістьох.
У 2023 році в колонії в Донському утримували приблизно 250 українських бранців, близько 50 із них були цивільними.
Військових і цивільних, імовірно, планували тримати окремо, але коли СІЗО переповнилось, їх почали змішувати. Втім, нещадно били і морили голодом усіх відпочатку. Найжорстокіше, кажуть свідки, поводилися з військовополоненими морпіхами.
В українських бранців у Донському не було ні листів від рідних, ні шахів, як показували у сюжеті ВГТРК. Цілими днями їх примушували стояти в камерах. По 2 — 3 рази будили вночі. Всі мали співати гімн Росії.
— На перевірку виводять — б’ють по шиї, ламають ребра. Так били по ногах, що вони заклинили і потім не можна було ходити. Пластиковими палицями били по спинах дуже сильно. Там же ми почали стояти. Цілий день присідали по дві тисячі разів. Вікна зачинені були, всі спітнілі. Виводили на прогулянки, то перед тим били і після теж. Під час того, як нас заводили в камеру, теж били. Був у них один “фельдшер”, працював у санмедчастині, заступав на чергування. Він придумав якісь приводи, щоб ввечері у дворики виводити камери та бити. Так продовжувалось постійно: то одну камеру, то іншу, то декілька, — згадував в інтерв’ю МІПЛ один зі звільнених українських військовополонених.
— Голод і холод — оце лякало найбільше, вже би навіть били, все одно, а от голод — ти не можеш припинити про це думати, — розповідав інший. — Слина тече, мов у пітбуля, шматок хліба береш, так мозок просто німіє, тебе починає трясти. А ще холод. Ти ж не рухаєшся, в кожній камері холодно, і ти просто стоїш і трусишся. Уявіть, 24/7 немає моменту, щоб тобі було тепло. І так щодня, особливо вночі. Ось цей підйом, ти встаєш і думаєш, що ще живий і коли ж це все вже закінчиться. Одяг задубілий, ти його такий холодний на себе вдягаєш.
Вдень полоненим забороняли сидіти, тому їм доводилося стояти. Через це у всіх набрякали ноги
Від українських бранців приховували, де саме їх утримують. Деякі думали, що це Сибір. Про справжнє місце утримання дізнавалися за обмовками наглядачів і членів адміністрації, штампами на робі, білизні, предметах гігієни чи бланках, на яких їм пропонували писати листи рідним і які ніколи не надсилали.
Деякі, втім, виходячи на волю, чомусь передавали, що були в Донському у колонії № 2. Така інформація про ймовірне місце перебування сина дійшла, зокрема, до Лідії Лях, хоча в Донському немає колонії за таким номером.
Три роки без слідства і суду
Не знаючи цих деталей, не зрозумієш, наскільки зловісно звучить розповідь Анни Муштукової про те, як вона шукала чоловіка: “Спочатку про нього всі чули, але ніхто не бачив. А чули, тому що він дуже добре співає: всі вже знали його ім’я”.
Іван Дрозд не був військовим і навіть не служив в армії, але не тільки його, а й низку інших викрадених на окупованих територіях півночі України в Росії утримують як військовополонених. Їх звинувачують у “протидії спеціальній військовій операції”, хоч у російському кримінальному кодексі такої статті немає.
Водночас МІПЛ не відомо жодного випадку, коли б Росія судила цивільного, захопленого у 2022 році в північних областях України. Про це зазначає Анастасія Пантелєєва, керівниця департаменту документування МІПЛ.
Натомість, каже вона, на окупованих територіях “суди” відбуваються. Щоправда, в документах росіяни фальшують дати затримання людей і не враховують місяці, впродовж яких тримали їх без офіційних звинувачень.
Деяких мешканців в окупованих регіонах продовжують утримувати без суду і слідства. Серед найвідоміших — мер Херсона Ігор Колихаєв і мер Голої Пристані Олександр Бабич. Їх утримують три роки.
— Міський голова Голої Пристані сидить у СІЗО в Криму інкомунікадо. Про Колихаєва відомо ще менше: дуже багато людей стверджували, що бачили його за ґратами. Можливо, з кимось плутали. Інакше складається враження, що його постійно переміщують Росією, — каже Анастасія Пантелєєва.
За її словами, на сьогодні відомо про 221 викрадену людину з Київської області , 35 — із Сумської і 25 — із Чернігівської. Оскільки росіяни не ведуть по таких бранцях слідства, родичам недоступний зв’язок із ними навіть через адвоката.
Викрадених Росією цивільних українців майже не повертають під час обмінів. Та навіть у тих випадках, коли це трапляється, такі повернення нерідко трагічні.
— На жаль, із нашої Димерської громади до цього часу повернувся лише один, але в чорному пакеті, — каже Анна Муштукова. 38-річний Андрій Пащенко помер від катувань у СІЗО в Новозибкові ще у 2022-му. Тіло сімʼї повернули лише на початку 2024 року.
Авторка: Юлія Абібок, журналістка МІПЛ
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
